моїм предком, найбільшим, найстрашнішим, найзавзятішим, – тим, кого називали «Грізний сліпець»[113], – непереможним Яном Жижкою, поборником чаші[114]!»
Гучне, ненависне ім'я глави таборитів[115] – сектантів, які під час Гуситських воєн перевершували своєю енергією, хоробрістю й жорстокістю всіх інших реформатів, – уразило, мов удар грому, обох священиків. Капелан навіть перехрестивсь, а тітонька, що сиділа поруч із Альбертом, мимоволі відсунулася від нього.
«Боже милостивий! – скрикнула вона. – Та про що й про кого говорить цей хлопчик? Не слухайте його, пане абате! Ні, ніколи, ніколи наша родина не мала нічого спільного з тим окаянним, чиє мерзенне ім'я він щойно вимовив».
«Говоріть за себе, тітонько, – рішуче заперечив Альберт. – Ви – Рудольштадт у душі, хоча в дійсності походите від Подебрадів. Але в моїх жилах тече на кілька крапель більше чеської крові й на кілька крапель менше крові іноземної. У родовідному древі моєї матері не було ні саксонців, ні баварців, ні пруссаків: вона була чистої слов'янської раси. Ви, тітонько, очевидно, не цікавитеся шляхетним походженням, на яке не можете претендувати, а я, дорожачи своїм особистим славним походженням, можу повідомити вам, якщо ви не знаєте, і нагадати вам, якщо ви забули, що в Яна Жижки була дочка, що вийшла заміж за графа Прахаліца, і що мати моя, сама Прахаліц, – нащадок по прямій жіночій лінії Яна Жижки так точно, як ви, тітонько, – нащадок Рудольштадтів».
«Це марення, це омана, Альберте…»
«Ні, дорога тітонько, це вам може підтвердити пан капелан, людина правдива, богобоязка; у нього в руках були дворянські грамоти, що засвідчують це».
«У мене?» – скрикнув капелан, блідий як мрець.
«Ви можете в цьому зізнатися, не червоніючи перед паном абатом, – з гіркою іронією відповів Альберт. – Ви тільки виконали свій обов'язок католицького священика й австрійського підданого, коли спалили ці документи наступного дня після смерті моєї матері».
«Моя совість повеліла мені тоді спалити їх, але свідком цього був лише Господь, – мовив капелан, іще дужче бліднучи. – Графе Альберте, скажіть, хто міг вам це відкрити?»
«Я вже сказав вам, пане капелане: голос, що говорить гучніше, ніж голос священика».
«Що це за голос, Альберте?» – запитала я, сильно зацікавлена.
«Голос, що говорить під час сну», – відповів Альберт.
«Але це нічого не пояснює, сину мій», – сказав граф Християн задумливо й сумно.
«Голос крові, батьку мій!» – відповів Альберт тоном, що змусив усіх нас здригнутися.
«О боже мій! – скрикнув дядько, молитовно склавши руки. – Знову ті ж сни, знову та ж гра хворої уяви, які колись так терзали його бідну матір. – І, нахилившись до тітоньки, він тихо додав: – Мабуть, під час своєї хвороби вона про все це говорила при дитині, і, мабуть, її слова відбилися в його дитячому мозку».
«Це неможливо, братику, – відповіла каноніса, – Альбертові не було й трьох років, коли він утратив матір».
«Найімовірніше, –