розбито й зганьблено? Який гріх учинив цей відлюдний Альберт Рудольштадт, аби втратити розум і здатність керувати власним життям? І яку ж відразу мусило відчути провидіння до Андзолето, щоб оддати його на поталу, як воно це зробило, поганим схильностям і спокусам розпусти!»
Подолана втомою, вона, нарешті, заснула й поринула в недоладні й нескінченні сни. Двічі-тричі вона прокидалася й знову засинала, не маючи сил усвідомити того, де вона, і вважаючи, що вона все ще в дорозі. Порпора, Андзолето, граф Дзустіньяні й Корилла – усі по черзі проходили перед її очима, виголошуючи їїі дивні, болісні промови, дорікаючи за якийсь злочин, що за нього вона зазнавала кари, хоча й не пам'ятала, щоб вона його вчиняла. Але всі ці видіння відступали перед образом Альберта. Він безупинно з'являвся перед нею зі своєю чорною бородою, зі спрямованим в одну точку поглядом, у своєму жалобному одязі, що нагадував золотим оздобленням й розсипаними по ньому блискітками покров небіжчика.
Прокинувшись, вона побачила біля свого ліжка Амалію, вже ошатно одягнену, свіжу, усміхнену.
– Знаєте, мила Порпоріно, – звернулася до неї юна баронеса, цілуючи її в чоло, – у вас є щось дивне. Видно, мені судилося жити з незвичайними істотами, тому що й ви також належите до їхнього числа, це безсумнівно. Ось уже чверть години, як я дивлюся на вас сплячу, щоб розгледіти при денному світлі, чи гарніша ви, ніж я. Зізнаюся, мене це почасти тривожить, і хоч я й поставила хрест на своїй любові до Альберта, але мені все-таки було б трохи прикро, якби він почав задивлятися на вас. Хай там як, але він тут єдиний чоловік, а я досі була єдиною жінкою. Тепер нас дві, і якщо ви мене затьмарите, я цього вам не прощу.
– Ви полюбляєте насміхатись, – відповіла Консуело. – Це невеликодушно з вашого боку. Залиште ці злі жарти і краще скажіть мені, що ж у мені незвичайного? Може, моя колишня потворність повернулась? Я гадаю, що це саме так.
– Скажу вам усю правду, Ніно. Зараз, при першому погляді на вас, коли ви лежали така бліда, напівзаплющивши величезні, скоріше зупинені, аніж сонні очі, звісивши з ліжка худу руку, зізнаюся – я пережила хвилину тріумфу. Але чим більше я дивилася на вас, тим більше вражала мене ваша нерухомість, ваш воістину царствений вигляд. Знаєте, рука ваша – це рука королеви, а у вашім спокої є щось гнітюче, щось підкорююче, – я й сама не знаю що. І раптом ви почали здаватися мені страшенно гарною, а тим часом погляд у вас дуже лагідний. Скажіть мені, Ніно, що ви за людина? Водночас ви й приваблюєте й лякаєте мене. Мені дуже совісно за всі ті дурниці, які сьогодні вночі я встигла вам наговорити; ви мені ще нічого не сказали про себе, а самі вже знаєте всі мої вади.
– Якщо в мене вигляд королеви, що, правду сказати, ніколи не спадало мені на думку, – відповіла Консуело, сумно всміхаючись, – то хіба тільки королеви жалюгідної, розвінчаної. Краса моя завжди здавалася мені досить спірною. Якщо ж ви хочете знати мою думку про вас, мила баронесо Амаліє, то ви підкупили мене своєю відвертістю й добротою.
– Що я відверта – це так, але чи відверті