щоб вас могли змусити вийти заміж за чоловіка, якого ви не любите. Адже ви, очевидно, кумир ваших рідних.
– Мене ні до чого не можуть змусити, – вони прекрасно знають, що із цього нічого не вийшло б. Але вони забувають, що Альберт не єдиний підходящий для мене чоловік, і одному Богові відомо, коли в них умре нарешті божевільна надія на те, що я знову можу полюбити його, як любила в перші дні свого приїзду. До того ж мій батько, як завзятий мисливець, почуває себе прекрасно в цьому проклятому замку, де таке чудесне полювання, і завжди під яким-небудь приводом відкладає наш від'їзд, який разів двадцять уже передбачався, але його так і не було здійснено. Ах, Ніно мила, якби ви знайшли спосіб за одну ніч винищити всю дичину в окрузі, ви цим зробили б мені найбільшу послугу.
– На жаль, я тільки можу розважити вас музикою й розмовами в ті вечори, коли вам не захочеться спати. Постараюся бути для вас і заспокійливим і снодійним засобом.
– Так, ви нагадали мені, що я ще не докінчила вам своєї розповіді. Почну зараз же, щоб ви могли сьогодні заснути раніше…
Тільки через кілька днів після свого таємничого зникнення (він продовжував перебувати у впевненості, що його тижнева відсутність тривала всього сім годин) Альберт помітив, що абата немає в замку, і запитав, куди його відправили.
«Він був уже не потрібний вам, – відповіли йому, – і повернувся до своїх справ. Хіба досі ви не зауважували його відсутності?»
«Я помітив, – відповів Альберт, – що чогось бракує моїм стражданням, але не міг зрозуміти – чого саме».
«Так ви дуже страждаєте, Альберте?» – запитала каноніса.
«Так, дуже», – відповів він таким тоном, наче його запитали, чи добре він спав.
«Виходить, абат був тобі дуже неприємний?» – у свою чергу запитав його граф Християн.
«Дуже», – тим же тоном відповів Альберт.
«А чому ж, сину мій, ти не сказав мені про це раніше? Як міг ти так довго терпіти антипатичну тобі людину, не поділившись цим зі мною? Невже ти сумнівався, любий мій хлопчику, в тому, що, довідавшись про твої страждання, я б негайно позбавив тебе їх?»
«Це так мало додавало до мого горя, – відповів Альберт із жахаючим спокоєм. – Я не сумніваюсь у вашому доброму ставленні до мене, батьку, але те, що ви випровадили б абата, мало полегшило б мою долю, тому що ви, напевно, замінили б його іншим наглядачем».
«Скажи краще – товаришем по подорожі; при моїй любові до тебе, сину мій, мені боляче чути слово "наглядач"».
«Ваша любов, любий батьку, і змушувала вас піклуватися про мене в такий спосіб. Ви навіть не підозрювали, як мучили мене, випроваджуючи від себе й із цього будинку, де, з волі провидіння, я мав би жити до моменту, поки не звершаться наді мною його приречення. Ви гадали, що сприяєте моєму видужанню й спокою, і, хоча я краще розумів, що корисніше для нас із вами, я мусив вам коритися. Усвідомлюючи свій синівський обов'язок, я його виконав».
«Я знаю, Альберте, твоє добре серце й твою прихильність до