особливо на морі.
10 червня 1940 р. Італія вступила у війну. Відповідний акт оголосив сам Б. Муссоліні з балкона Палаццо Венеція в Римі, в присутності десятків тисяч італійців, які з ентузіазмом вітали цю подію. Ніхто тоді не сподівався, до яких наслідків це призведе. За висловом Філіппа Форо, знаного дослідника історії фашистської Італії, «оголошуючи війну Франції та Великобританії 10 червня 1940 р. Муссоліні сподівався досягти значних успіхів за невелику ціну. Розраховуючи вести війну паралельно з війною, яку вела Німеччина, він сподівався досягти стратегічної мети – перетворити Італію на велику державу в басейні Середземного моря». Сам Муссоліні у зверненні до італійців формулював мету так: «Беремось до зброї, щоб після розв’язання проблем наших сухопутних кордонів, розв’язати також проблеми наших кордонів на морі». Наскільки складним було це завдання, і як небагато спільного воно мало з реальністю, свідчить хоча б такий факт: станом на 1 липня 1940 р. запаси нафти в Італії становили 1,67 млн тонн. Цього мало б вистачити флотові на півтора року війни – але що робити далі, ніхто не знав. Незрозуміло було, якими шляхами поповнювати витрачені запаси, – просто Муссоліні не думав, що війна затягнеться. Ще однією потенційною проблемою, яку не усвідомлював дуче, було досить прохолодне ставлення до нього з боку офіцерів флоту. У середовищі останніх дуже сильними були монархічні настрої, а сам король Віктор Еммануїл ІІІ розглядав флот як основну свою опору. Сприйняття королем фашизму поширювалось і на флотських офіцерів, які в переважній більшості не були фанатиками дуче. Серед офіцерського корпусу військово-морських сил вважалось, що Муссоліні погано орієнтується у потребах флоту і не повинен втручатись в управління ним. Така позиція в тоталітарній державі часто провадила до паралічу рішень, ба, навіть своєрідного «італійського страйку» при ухваленні конкретних рішень – не тільки в мирний час, але й під час війни.
Адмірал Ендрю Каннінгем
На момент вступу Італії у війну на Середземному морі були зосереджені значні сили французького флоту. Найпотужніше з’єднання під командуванням Марселя Женсуля знаходилось в Мерс-ель-Кебірі. Воно складалось з чотирьох лінкорів, трьох легких крейсерів, 11 есмінців та чотирьох підводних човнів. У Тулоні перебувало з’єднання віце-адмірала Дюпла (чотири важкі крейсери, вісім есмінців, п’ять підводних човнів). Крім того, загони кораблів перебували в Алжирі (три легкі крейсери, чотири есмінці), Бізерті (три есмінці та 13 субмарин), Бейруті (три важкі й один легкий крейсери, три есмінці, два підводні човни) та Александрії (лінкор і три субмарини). В Александрії знаходились і основні сили британського Середземноморського флоту під командуванням адмірала Ендрю Каннінгема: три лінкори, авіаносець, шість легких крейсерів, 16 есмінців і десять підводних човнів. Гібралтарське з’єднання було трохи слабшим (два лінкори, легкий крейсер і 13 есмінців).
Готуючись до війни, командування ВМС Італії