дедалі дужче хотілося заговорити. Нарешті собаче виття порушило тишу; воно долинало звідти, з Сорокової Милі. Сумне виття гучнішало, воно аж серце роздирало, а тоді довгим скиглінням завмерло в далечині.
– А хай тобі трясця! – Бетлз підвів коміра своєї куцини й безпорадно озирнувся навкруги.
– Славну гру закрутив ти, Кіде! – вигукнув Лон Мак-Фейн. – Усі прибутки закладові, й анічогісінько гравцеві. Сам диявол не вигадав би такої штуки, і хай мені грець, як я вплутаюсь у неї.
Коли мешканці Сорокової Милі видиралися на вкритий льодом берег вирубаними в кризі східцями, а потім ішли вулицею до поста, то дехто, ніби кашляючи, тамував сміх, а дехто підморгував, удаючи, що струшує сніг, який налип на віях. Але собака завив протягло й погрозливо вже десь ближче. За рогом зойкнула якась жінка й гукнула: «Він сюди біжить!» Потім до гурту прискочив якийсь індіянський хлопець та кілька зляканих собак, що мчали так, наче за ними сама смерть гналася. Слідом біг Жовте Ікло з наїжаченою шерстю, як сіра блискавка. Всі, окрім янкі, сипонули врозтіч. Індіянський хлопець спіткнувся й упав. Бетлз спинився, схопив хлопця за полу й кинувся до стосу дров, куди вже видряпалися інші чоловіки. Жовте Ікло вернувся назад, переслідуючи якогось пса. Той пес, не скажений, але збожеволілий зі страху, втікаючи, збив Бетлза з ніг і помчав угору вулицею. Мелмют Кід вистрілив у Жовте Ікло. Скажений собака перекрутився в повітрі, впав на спину, тоді знову скочив на ноги й одним стрибком здолав пів дороги до Бетлза. Але не досяг його.
Бо Лон Мак-Фейн зіскочив зі стосу дров і схопив собаку на льоту. Вони покотилися; Лон, випроставши руку, тримав собаку за горло, щоб уберегтися від смердючої слини, що бризкала йому в обличчя. Тоді Бетлз із револьвером у руці, вигодивши слушну мить, спокійно поклав край боротьбі.
– Оце була чесна гра, Кіде, – зауважив Лон, підводячись і струшуючи сніг із рукавів. – І я узяв своє.
Увечері, тимчасом як Лон Мак-Фейн, надумавши вернутися в лоно церкви, простував до хатини панотця Рубо, Мелмют Кід довго розмовляв про цю дрібну подію.
– Невже ти б зробив таке? – чіплявся до нього Макензі.
– Якби вони здумали стрілятися? Хіба я коли порушував своє слово?
– Та ні, не в тім річ. Відповідай на запитання. Чи зробив би?
Мелмют Кід підвівся й сказав:
– Відлюдьку, я сам себе весь час питаю про це.
– Ну й що?
– Та ось і досі не знаю, що відповісти.
У ДАЛЕКІЙ КРАЇНІ
Коли людина мандрує в далеку країну, їй доводиться забувати чимало з того, до чого вона звикла, і пристосовуватися до нових життєвих обставин. Вона мусить відмовитись від колишніх ідеалів, зректися колишніх богів, а часто й переробити закони моралі, що досі керували її поведінкою. Тому, хто має протеївську[5] здатність принатурюватися, новина такої зміни може навіть бути за джерело втіхи; але тому, хто вже затвердів у звичках, присвоєних змалку, гніт іншого оточення – нестерпучий; він страждає тілом і душею серед нових обмежень і ніяк не годен їх збагнути. Це страждання раз у раз