й кава, чай, і особливо сушені овочі, дуже багато потребували цукру. Перша суперечка виникла в них з приводу цукру. А то дуже небезпечна річ, коли двоє людей, цілком залежних одне від одного, заходять у сварку.
Везербі любив розводитись про політику, а Касферт, який звик одрізувати купони й ніколи не цікавився громадським добробутом, або нехтував цю тему, або потішав себе різними ущипливими увагами. Але клерк був занадто тупий, щоб оцінити вишукані дотепи, і даремна витрата пороху дратувала Касферта. Він звик сліпити людей своїм блискучим красномовством і мучився через брак слухачів. Для нього то була особиста образа, і він складав вину за це на свого пришелепуватого товариша.
Вони не мали нічого спільного, нічого, що б їх ріднило – тільки те, що доводилося жити вкупі. Везербі був клерк і за ціле життя не знав нічого, крім своєї канцелярії. Касферт був магістр мистецтв, маляр-аматор, та ще й пробував хисту в письменстві. Один був чоловік нижчого ґатунку, який вважав себе за джентльмена, а другий був джентльмен і знав, що він джентльмен. З цього видно, що можна бути джентльменом і не мати бодай найменшого почуття товариськості. Клерк був вульгарний і розпусний, а той – естет, і клеркові безкінечні розповіді про любовні пригоди, здебільша вигадані, впливали на надчутливого артиста, як сморід із каналізаційної канави. Він мав клерка за брудну, некультурну худобину, що їй місце в гною зі свиньми, і казав йому це у вічі; а той у відповідь звав його лемішкою й хрунем. Везербі нізащо у світі не міг би сказати, що означає «хрунь», але тим словом він осягав свою мету, а це, врешті, головне в житті.
Перебріхуючи на кожній третій ноті, Везербі годинами співав таких пісеньок, як «Бостонський волоцюга», «Вродливий юнга», а Касферт аж плакав із люті і, не мігши довше терпіти, тікав надвір. Але рятунку не було й там. На морозі довго не вибудеш, а в хатині завбільшки десять на дванадцять ярдів, де стояли нари й груба, стіл та інші речі, двом було тісно. Вже сама присутність одного була особиста образа для другого, і вони понуро мовчали, щораз упертіше й довше. У такі хвилини вони намагалися зовсім не помічати один одного, хоч зрідка то той, то інший скоса зиркав на сусіда й зневажливо кривив губи. І кожний про себе дивувався, як це Господь Бог міг створити того другого.
Роботи було мало, й час спливав страшенно повільно. Від цього вони, звичайно, дедалі ледачіли. Врешті вони стали мляві, наче сонні мухи, і не хотіли виконувати бодай найменшої роботи. Одного ранку Везербі, знаючи, що його черга варити сніданок, виліз із-під коців і, поки його товариш ще хропів, засвітив каганця та розпалив у грубі. Вода в казанках замерзла, і в хатині не було чим умитися. Але він не став чекати, поки вода відтане, а брудними руками порізав на шматочки бекон і заходився знехотя готувати тісто. Касферт прокинувся й тихцем стежив за ним. Його обурила неохайність Везербі, вони страшенно полаялися й поклали надалі варити кожен окремо. За тиждень і Касферт знехтував ранішнє вмивання, хоч це не завадило йому з’їсти зі смаком сніданок, що він собі