його мужність зосталася незаплямлена в очах подорожніх, що наче привиди з’являлися й зникали на мовчазному шляху. Є на світі й такі чоловіки.
Яким чином такий чоловік і така жінка могли поєднатися, щоб укупі перебувати щастя й лихо, для нашого оповідання байдуже. Досить того, що так буває, і той, хто захоче доскіпуватися причини, може втратити свою чудову віру в одвічний добір.
Едвін Бентам був хлопчак, якому через непорозуміння природа дала тіло дорослого чоловіка; хлопчак, що міг любісінько розривати метелика, крильце по крильцю, але щулився зі страху перед худим, жилавим молодиком, удвоє меншим за себе; себелюбна, плаксива дитина, замаскована чоловічими вусами й показною статурою та тоненьким покрівцем культурності й умовної ввічливості. Звісно, він був світська людина й член різних клубів, був із тих, що прикрашають яку завгодно товариську вечірку і вміють говорити всілякі марнички; із тих, що люблять гучні слова й лементують, коли їм заболить зуб. Такі, як він, одружившися з жінкою, завдають їй більше пекельних мук, ніж здолав би завдати найгірший розпусник, що завжди пасеться на заказаних пастівниках. Ми стикаємося з такими людьми щодня, але рідко коли знаємо, що вони за одні. Окрім одруження, найкращий спосіб пізнати їх – це поїсти з одного горщика з ними і поспати під одним укриттям протягом, скажімо, тижня – цього короткого терміну досить.
Щодо Грейс Бентам, то з першого погляду на неї у вічі впадала струнка дівоча постать. А хто ближче пізнавав її душу, то сам собі видавався нікчемним. І притім не бракувало їй усіх часток одвічної жіночності. Отака була жінка, що надихала й підбадьорювала свого чоловіка в його мандрівці на північ, протоптувала йому стежку, коли ніхто не бачив, і нишком плакала, що її жіноче тіло таке кволе.
Так досягла ця дивно дібрана пара старого форту Селкірка, а потім здолала сто миль понурих диких пущ до річки Стюарт. І одного разу, коли короткий день згасав, а чоловік упав на сніг та аж заходився з плачу, жінка прив’язала його до санок, закусила губи з болю в усьому тілі й допомогла собаці дотягти його до хатини Мелмюта Кіда. Господаря не було дома, але купець, що спинився там, німець Майерс, засмажив їм печеню з лося й приготував постіль зі свіжих ялинових гілок.
Лейк, Ленгем і Паркер хвилювалися, та й було чого, коли зважити все.
– Гей, Сенді! Ти знаєш, де полядвиця, а де плічко? Вийди-но та поможи мені!
То кликав із комори Ленгем, де він надаремне перебирав кусні мерзлої лосини.
– Перше посуд помий! – наказував Паркер.
– Слухай, Сенді, побіжи-но до табору Міссурі, позич трохи цинамону, – благав Лейк.
– Ну, швидше! Чого ти не… – Але в коморі враз загуркотіли ящики та мерзле м’ясо, заглушивши Ленгемів голос.
– Сенді, це ж одна хвилина скочити до Міссурі!
– Дайте йому спокій, – перебив Паркер. – Як мені місити тісто, коли зі столу не прибрано?
Сенді хвильку нерішуче постояв, аж раптом згадав, що він же Ленгемів слуга, винувато шпурнув