ожили забуті жахи дитячих марень. Зникло все це так само швидко, як і з’явилось. Я знову побачив перед собою незграбну людську постать, в якій уже не було нічого незвичного, вона схилилась собі над бортом і дивилася на зорі, що віддзеркалювались у воді. Монтго-мері звернувся до мене:
– Я хотів би зійти вниз, – сказав він, – якщо ви надихалися свіжим повітрям.
Я щось буркнув йому у відповідь. Ми спустилися вниз і розпрощалися біля дверей моєї каюти.
Цілу ніч мені верзлося казна-що. Щербатий місяць зійшов пізно. Його таємниче бліде проміння навскіс падало до мене в каюту, і від койки лягала на стіну якась химерна тінь. Тоді нагорі попрокидалася хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве міг склепити очі. Заснути ж мені пощастило тільки перед світанком.
V. ЛЮДИНА, ЯКІЙ НЕМА КУДИ ПОДІТИСЯ
Рано-вранці – це був другий день після видужання і, здається, четвертий, відколи мене підібрали, – я прокинувся зі своїх тривожних снів, сповнених стрілянини і реву юрби. Згори чути було чиїсь захриплі крики. Я протер очі й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволі усвідомлюючи, де це я. Тоді почулося чалапання босих ніг, гуркіт, ніби кидали щось важке, скрип і дзвін ланцюгів. До мене долинув плескіт води. Враз судно круто повернуло, і жовто-зелена пінява хвиля хлюпнула в маленьке кругле віконце каюти; стікаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь і метнувся на палубу.
Підіймаючись трапом, я побачив на тлі багряного неба – сáме сходило сонце – широку спину капітана і його руде волосся. По мотузці, пропущеній через блок на головній щоглі, капітан спускав пуму. Видно було, що сердешна звірина смертельно перелякана і вся зіщулилась у своїй маленькій клітці.
– За борт їх! – горлав капітан. – Геть їх за борт! Зараз я очищу своє судно від цієї погані!
Він заступав мені дорогу і, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Він відсахнувся і ступив крок назад, щоб розгледіти, хто це такий. З першого погляду було видно, що він і досі п’яний.
– Га? Хто це? – тупо дивлячись на мене, гукнув він, а тоді проблиск свідомості майнув у нього в очах. – А, та це ж містер… містер…
– Прендік, – підказав я.
– Який там у дідька Прендік! – гаркнув він. – Ваше ім’я Заткнипельку. Містер Заткнипельку!
Певно, що нічого було відповідати цій тварюці. Але те, що він далі збирався робити, – то вже й зовсім я не міг передбачити. Він простяг руку до трапа, біля якого стояв Монтгомері, розмовляючи із плечистою сивою людиною в брудній синій фланелевій одежі: людина ця, мабуть, щойно ступила на борт.
– От-тюди, – заревів капітан, – от-тюди, проклятий містере Заткнипельку!
Монтгомері і той прибулець на ці слова обернулися.
– Чого ви хочете? – запитав я.
– Забирайся геть, проклятий містере Заткнипельку, ось чого я хочу! Геть під три вітри, й хутко мені! Ми прибираємо наше судно, очищаємо наше нещасне судно! Ану – за борт!
Зовсім отетерівши, я дивився на нього, через якусь мить мені спало на думку, що це якраз