Той капітан справжній осел. Він би залляв вам сала за шкуру.
– Ви врятували мене вдруге, – відповів я.
– Це – як підійти до справи. Запевняю вас, що острів видасться вам із біса дивовижним. На вашому місці я доклав би всіх зусиль, щоб вибратися звідси, і якнайшвидше. Цей наш… – Монтгомері затнувся, ледве не прохопившись тим, що мав на думці. – Чи не були б ви ласкаві допомогти мені винести оцих кроликів?
Його поводження з кроликами дуже мене здивувало. Коли, залізши в воду, я допоміг йому винести одну з кролячих кліток і ми поставили її на берег, він одкрив дверцята і, нахиливши клітку, витрусив звірят на землю. Кролики покотилися один на одного рухливою безладною купою. Він плеснув у долоні, і вони відразу вистрибом розбіглися врізнобіч, їх було десь п’ятнадцять чи й двадцять.
– Живіть і розплоджуйтесь, друзі, – сказав Монтго-мері, – заселяйте острів. – І додав у мій бік: – Нам тут трохи бракувало м’яса.
У той час, коли я дивився, як розбігаються кролики, надійшов старий, несучи в руках пляшку коньяку й кілька сухарів.
– Оце вам підживитися, Прендіку, – промовив він уже більш дружнім тоном, аніж раніше.
Я, не будучи проханим, зразу взявся до сухарів. А старий допоміг Монтгомері випустити ще зо два десятки кроликів. Останніх три великих ящики і клітку з ламою віднесли нагору до будинку. До коньяку я не торкався, бо спиртного взагалі не вживаю.
VII. ЗАМКНЕНІ ДВЕРІ
Певне, читач зрозуміє, що, оскільки геть усе довкола було для мене дивним і оскільки я пережив так багато несподіваних пригод, я спочатку і не міг помітити незвичайності окремих явищ. Я пішов за кліткою з ламою, та раптом мене наздогнав Монтгомері й попросив не заходити за мур. Я помітив, що пуму в клітці й частину ящиків так само залишили перед входом до кам’яної загорожі.
Обернувшись, я побачив, що баркас уже зовсім розвантажено й витягнуто на берег, а старий прямує до нас.
– Треба обміркувати, що робити нам з цим непроханим гостем, – звернувся він до Монтгомері. – То як бути?
– У нього є деякі наукові знання, – відповів той.
– Мені кортить якнайшвидше взятися до діла – попрацювати над новим матеріалом, – старий кивнув головою на загорожу. Очі його заблищали.
– Охоче вірю, – не зовсім лагідним тоном відповів Мон-тгомері.
– Ми не можемо пускати його туди, всередину, а будувати йому нову хатину – немає коли. Тим часом і довірятися з нашими справами не можна.
– Я в ваших руках, – сказав я. Що воно оте «всередині», я не мав ніякого уявлення.
– І я думав про те саме, – відповів старому Монтго-мері. – Але ж у мене є кімната, де одні двері виходять назовні.
– Це чудово, – жваво обірвав його старий, і ми втрьох підійшли до загорожі.
– Мені дуже прикро, містере Прендіку, що ми змушені так утаємничуватися, але ж не забувайте, що ви тут – непроханий гість. Наше маленьке господарство має свої секрети, щось на зразок кімнати Синьої Бороди. Насправді тут немає нічого