віддаллю, а може, й за густим листям дерев звуків од загорожі тут не було чути. Тиша стояла непорушна. Раптом з шелестом вигулькнув кролик і щодуху дременув по схилу. Не знаючи, що далі робити, я присів у затінку на узліссі.
Місце було прегарне. Буйні зарості обабіч приховували струмок, і тільки в одному місці трикутною латкою виблискувала водяна гладінь. На тім боці в синюватому серпанку видніли непролазні хащі дерев і витких рослин, а над ними – спокійна блакить неба. Де-не-де біло й малиново цвіли якісь невідомі квіти. Хвилину погляд мій блукав довкола, а потім я повернувся думками до того дивного слуги Монтгомері. Та надмірна спека заважала розмірковувати, і незабаром мене взяла дрімота.
Не знаю, чи довго я так прокуняв, тільки раптом вивів мене з цього стану якийсь шурхіт у зеленій гущавині за струмком. Спочатку я побачив, що хитаються верхів’я тростини й папороті. Потім на берег вийшла якась істота, – з першого погляду важко було розпізнати, що воно таке. Створіння те нагнулося й почало пити воду. Тільки тоді я побачив, що це людська істота, але вона чомусь рачкувала, наче тварина!
На ній була якась синя одежина, шкіра її – бронзового кольору, а волосся – чорне. Мабуть, незвичайна потворність була притаманна всім тутешнім остров’янам. Я чув, як та людина хлебтала воду.
Я весь подався вперед, щоб краще її розгледіти. Грудка лави, зрушена моєю рукою, покотилася по схилу. Людина з винуватим виглядом зиркнула вгору, і наші очі зустрілися. Вона миттю схопилася на ноги і, не спускаючи з мене погляду, незграбним помахом руки витерла рот. Ноги в цієї істоти були майже вдвічі коротші за тулуб. Отак ми стояли, мабуть, добру хвилину, розгублено дивлячись одне на одного. Та раптом вона шаснула в кущі, кілька разів ще пильно озирнувшися, і шелест листя поступово завмер у далечині. Довго після того, як вона зникла, я сидів та дивився їй услід. Від мого дрімотного спокою не залишилося й сліду.
Щось шелеснуло в мене за плечима; я швидко оглянувся і встиг помітити, як промайнув біленький хвостик сполоханого кролика, що вже зникав за вершиною пагорка. Я зірвався на рівні ноги.
Поява тієї потворної напівдикої істоти свідчила, що це відлюддя не таке вже й пустельне. Я нервово озирався навкруги, шкодуючи, що не маю ніякої зброї. Потім мені спало на думку, що ця ж людина була в синій одежі, а не гола, як дикуни, і я намагався переконати себе, що то в неї тільки вигляд хижий, а сама вона – миролюбна.
Та все ж таки її поява позбавила мене спокою. Я пішов ліворуч схилом пагорка, приглядаючись до прогалин між струнких стовбурів дерев. Дивно, чому ця людина рачкувала, та ще й пила воду із струмка просто ротом?.. Нараз почувся крик якоїсь тварини. Я подумав, що це, мабуть, пума, і повернув у бік, протилежний тому, звідки долинув крик. Так спустився я до струмка, перебрів його і рушив далі через чагарник.
Несподівано увагу мою привернула якась червона пляма на землі. Підійшовши ближче, я побачив, що це чудернацький зморшкуватий гриб, подібний до лапатого лишаю. Тільки я доторкнувся