разом зі мною; Моро ж не прийде, бо не має часу.
– Моро? – запитав я. – Це ім’я мені знайоме.
– Сто чортів! – вигукнув він. – Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з’ясування наших таємниць. Ви п’єте віскі?
– Дякую, я не вживаю спиртного.
– Я б теж хотів… Та після бійки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна ніч. Тоді мені видалася щастям пропозиція Моро поїхати з ним. Дивна річ…
– Монтгомері, – раптом випалив я, коли служник причинив за собою двері, – чому в нього такі гострі вуха?
– До біса! – вилаявся він, не встигши пережувати їжу, а потім, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: – Гострі вуха?
– Еге ж, із гострими кінчиками, – відповів я по змозі спокійніше, хоч сам ледве переводив подих, – і вкриті темною шерстю.
Монтгомері задумливо налив собі віскі з водою.
– Мені завжди здавалося, що його вуха прикриті волоссям.
– Я побачив їх, коли він схилився, ставивши на стіл каву. І в нього очі світяться в темряві.
Співрозмовник мій тим часом уже встиг отямитись від несподіваного запитання.
– Отож і я гадав, – промовив він трошки шепелявим голосом, – що з вухами в нього не зовсім гаразд, бо він усе прикриває їх чуприною. Який же вони мають вигляд?
Було ясно, що Монтгомері просто викручується, але брехуном не можна було його назвати.
– Вони з гострими кінчиками, – сказав я, – невеличкі й порослі шерстю, так-так, шерстю. Та й взагалі ця людина – одна з найдивніших істот, які мені доводилося бачити в житті.
Пронизливий і хриплий страдницький крик тварини долинув до нас із загорожі. З глибини й сили цього крику було зрозуміло, що це пума. Я помітив, як Монтгомері здригнувся.
– Так… – озвався він.
– Де ви його знайшли?
– Е-е… Та ніби у Сан-Франціско… Він і справді бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звідки він. Та я до нього звик. І він до мене. А чим, власне, він вас так уразив?
– Та він весь якийсь протиприродний, – відповів я. – Щось у ньому є таке… Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькість його викликає в мені якусь огиду, аж здригаєшся, наче від дотику чогось нечистого…
Монтгомері, переставши їсти, зауважив:
– Дурниці, я цього не помічаю.
І взявся знову жувати.
– Мені таке й на думку не спадало, – сказав він. – Але, видно, команда шхуни це відчувала…. І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капітан…
Раптом удруге почулося виття пуми, ще більш страждальне. Монтгомері стиха вилаявся. Я вже хотів спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березі, коли це знову закричала нещасна звірина, цього разу короткими й уривчастими звуками.
– А ті ваші люди, що були на березі, – все-таки почав я, – до якої раси вони належать?
– Браві хлопці, га? – неуважно відповів Монтгомері,