буде безпрецедентною в історії людства спорудою. По-перше, вражають її масштаби – це подвійна оболонка заввишки 150 метрів. А за естетикою вона наблизиться до Ейфелевої вежі…»
За матеріалами білоруських інтернет-газет за 2002–2005 рр.
Одинокий людський голос
«Я не знаю, про що розповідати… Про смерть чи про любов? Чи це одне і те ж… Про що?
…Ми нещодавно одружилися. Ще ходили по вулиці та трималися за руки, навіть якщо в магазин ішли. Завжди удвох. Я говорила йому: “Я тебе люблю”. Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла… Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. На другому поверсі. І там іще три молоді сім’ї, на всіх одна кухня. А внизу, на першому поверсі, стояли машини. Червоні пожежні машини. Це була його служба. Завжди я в курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь галас. Крики. Виглянула у вікно. Він побачив мене: “Зачини кватирки і лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду”.
Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Все ніби світилося… Все небо… Високе полум’я. Кіптява. Жар страшенний. А його все немає і немає. Кіптява тому, що бітум горів, дах станції було залито бітумом. Ходили, потім згадував, як по смолі. Збивали вогонь, а він повз. Піднімався. Скидали палаючий графіт ногами… Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в самих сорочках, так і поїхали. Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу…
Четверта година… П’ята година… Шоста… О шостій ми з ним збирались їхати до його батьків. Садити картоплю. Від міста Прип’яті до села Сперіжжя, де жили його батьки, сорок кілометрів. Сіяти, орати… Він це любить… Мати часто згадувала, як не хотіли вони з батьком відпускати його в місто, навіть новий будинок спорудили. Забрали в армію. Служив у Москві в пожежних військах, і коли повернувся: тільки в пожежники! Нічого іншого не визнавав. (Мовчить.)
Іноді ніби чую його голос… Живий… Навіть фотографії так на мене не діють, як голос. Але він ніколи мене не кличе. І уві сні… Це я його кличу…
Сьома година… О сьомій годині мені передали, що він у лікарні. Я побігла, але навколо лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Тільки машини “швидкої допомоги” заїжджали. Міліціонери кричали: до машин не наближайтеся, лічильники зашкалюють! Не лише я, всі дружини прибігли, всі, у кого чоловіки цієї ночі опинилися на станції. Я кинулася шукати свою знайому, вона працювала лікарем у цій лікарні. Схопила її за халат, коли вона виходила з машини: “Пропусти мене!” – “Не можу! З ним зле. З ними з усіма зле”. Тримаю її: “Тільки подивитися”. “Гаразд, – каже, – тоді біжімо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин”. Я побачила його… Набряклий весь, опухлий… Ока майже немає… “Треба молока. Багато молока! – сказала мені знайома. – Щоб вони випили хоча б по три літри”. – “Але він не п’є молока”. – “Зараз питиме”. Багато лікарів, медсестри, особливо санітарки цієї лікарні через якийсь час захворіють. Помруть. Але ніхто тоді цього не знав…
О десятій ранку помер