всіх його родичів. Дві сестри приїхали з Білорусі, брат із Ленінграда – він там служив. Молодша Наталка, їй було чотирнадцять років, дуже плакала і боялась. Але її кістковий мозок підійшов краще за всі… (Замовкає.) Я вже можу про це розповідати… Раніше не могла. Я десять років мовчала. Десять років… (Замовкає.)
Коли він дізнався, що кістковий мозок беруть у його молодшої сестрички, навідріз відмовився: “Я краще помру. Не чіпайте її, вона маленька”. Старшій сестрі Люді було двадцять вісім років, вона сама медсестра, розуміла, на що йде. “Тільки б він жив”, – говорила вона. Я бачила операцію. Вони лежали поряд на столах… Там велике вікно в операційній залі. Операція тривала дві години… Коли закінчили, гірше було Люді, ніж йому, у неї на грудях вісімнадцять проколів, важко виходила з наркозу. І зараз хворіє, на інвалідності… Була гарна, сильна дівчина. Заміж не вийшла… А я тоді кидалась із однієї палати в іншу, від нього – до неї. Він лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди заходити не дозволялося. Там такі спеціальні пристосування є, щоб, не заходячи під плівку, робити уколи, ставити катетер… Усе на липучках, на замочках, і я навчилася ними користуватися… Тихенько плівку відсуну і проберуся до нього… Зрештою біля його ліжка мені поставили маленький стільчик. Йому стало так зле, що я вже не могла відійти, ні на хвилину. Кликав мене постійно: “Люсю, де ти? Люсенько!” Кликав і кликав… Інші барокамери, де лежали наші хлопці, обслуговували солдати, тому що штатні санітари відмовилися, вимагали захисного одягу. Солдати виносили судно. Протирали підлоги, міняли постільну білизну… Повністю обслуговували. Звідки там з’явилися солдати? Не питала… Тільки він… Він… А щодня чую: помер, помер… Помер Тищура. Помер Титенок. Помер… Як молотком по тім’ячку…
Випорожнення двадцять п’ять – тридцять разів на добу. З кров’ю і слизом. Шкіра почала тріскатися на руках, ногах… Все тіло вкрилося пухирями. Коли він вертів головою, на подушці залишалися пасма волосся… А все таке рідне. Кохане… Я намагалася жартувати: “Навіть зручно. Не треба носити гребінець”. Скоро їх усіх постригли. Його я стригла сама. Я все хотіла йому робити сама. Якби я могла витримати фізично, то я всі двадцять чотири години не пішла б від нього. Мені кожну хвилину було шкода… Хвилинку, і то шкода… (Закриває обличчя руками і мовчить.) Приїхав мій брат і злякався: “Я тебе туди не пущу!” А батько каже йому: “Таку хіба не пустиш? Та вона у вікно влізе! По пожежній драбині!”
Відлучилася… Повертаюся – на столику біля нього апельсин… Великий, не жовтий, а рожевий. Усміхається: “Мене пригостили. Візьми собі”. А медсестра через плівку махає, що не можна цей апельсин їсти. Раз він біля нього якийсь час полежав, його не те що їсти, до нього торкатися страшно. “Ну, з’їж, – просить. – Ти ж любиш апельсини”. Я беру апельсин у руки. А він у цей час заплющує очі й засинає. Йому весь час давали уколи, щоб він спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом… А я? Я готова зробити все, щоб він тільки не думав про смерть… І про те, що хвороба його жахлива, що я його боюсь… Уривок якоїсь розмови… Хтось мене перестерігає: “Ви не мусите забувати, що перед вами вже