Лаємось і плачемо…
По радіо оголосили: місто евакуюють на три-п’ять днів, візьміть із собою теплі речі та спортивні костюми, будете жити в лісах. У наметах. Люди навіть зраділи – поїдемо на природу! Зустрінемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гітари, магнітофони. Улюблені травневі свята! Плакали тільки ті, чиї чоловіки постраждали.
Не пам’ятаю, як доїхала… Ніби прокинулася, коли побачила його матір: “Мамо, Вася в Москві! Відвезли спеціальним літаком!” Але ми досадили город – картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!) Хто знав? Хто тоді це знав? До вечора у мене відкрилася блювота. Я – на шостому місяці вагітності. Мені так зле… Вночі сниться, що він мене кличе, поки він був живий, кликав мене уві сні: “Люсю! Люсенько!” А коли помер, жодного разу не покликав. Жодного разу… (Плаче.) Встаю я зранку з думкою, що поїду в Москву сама… “Куди ти така?” – плаче мати. Зібрали в дорогу і батька: “Нехай довезе тебе”. Зняли з ощадкнижки гроші, які у них були. Всі гроші.
Дороги не пам’ятаю… Дорога знову випала з пам’яті… У Москві у першого міліціонера запитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав, я навіть здивувалася, тому що нас лякали: державна таємниця, цілком таємно.
Шоста лікарня – на “Щукінській”…
До цієї лікарні, спеціальної радіологічної лікарні, без пропусків не пускали. Я дала гроші вахтеру, і тоді вона каже: “Іди”. Сказала, який поверх. Когось я знову просила, благала… І ось сиджу в кабінеті у завідувачки радіологічного відділення – Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звуть, нічого не запам’ятовувала. Я знала тільки, що мушу його побачити. Знайти.
Вона відразу мене запитала:
– Мила моя! Миленька моя… Діти є?
Як я признаюсь?! І вже розумію, що треба приховати мою вагітність. Не пустить до нього! Добре, що я худенька, нічого по мені непомітно.
– Є, – відповідаю.
– Скільки?
Думаю: “Треба сказати, що двоє. Якщо одна – все одно не пустить”.
– Хлопчик і дівчинка.
– Раз двоє, то народжувати, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок вражений повністю…
“Ну, гаразд, – думаю, – буде трошки нервовою”.
– Ще слухай: якщо заплачеш – я тебе відразу відправлю. Обніматись і цілуватися не можна. Близько не підходити. Даю півгодини.
Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним. Присягнулася собі!
Заходжу… Вони сидять на ліжку, грають у карти і сміються.
– Васю! – кричать йому.
Повертається:
– О, братці, я пропав! І тут знайшла!
Смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а у нього – п’ятдесят другий. Короткі рукави, короткі штанці. Але пухлина з обличчя вже зійшла… Їм уливали якийсь розчин…
– А чого це ти раптом зник? – запитую.
І