біжимо до солдатів.
Коли звільнили Мінськ, вирішили повертатися. Додому. У Білорусь. Мама наша – корінна мінчанка, але коли ми вийшли на Мінському вокзалі, вона не знала, куди йти. Це було інше місто. Самі руїни… Пісок із каміння…
Я вже навчалася в Горецькій сільгоспакадемії… Мешкала в гуртожитку, було нас в кімнаті вісім осіб. Усі – сироти. Ніхто нас окремо не поселяв, не збирав – нас було багато. Не одна кімната. Пам’ятаю, як ми вночі всі кричали… Я могла зірватися з ліжка й стукати у двері… Кудись рвалася… Дівчата мене ловили. Тоді я починала плакати. І вони за мною. Усією кімнатою ревма ревіли. А зранку треба йти на заняття і слухати лекції.
А одного разу я на вулиці зустріла чоловіка, схожого на тата. Наче мій тато. Довго йшла за ним… Я ж не бачила тата мертвим…
«Ми грали, а солдати плакали…»
Володя Чистоклєтов – 10 років.
Зараз – музикант.
Це був гарний ранок…
Ранкове море. Синє і спокійне. Перші дні, як я приїхав у дитячий санаторій Совєт-Квадже на Чорному морі. Почули гудіння літаків… Я пірнув у хвилі, але й там, під водою, було чути це гудіння. Ми не злякалися, а почали гратися «у війну», не знаючи, що десь уже йде війна. Не гра, не військові навчання, а війна. Через кілька днів нас відправили додому.
Я – в Ростов. На місто вже падали перші бомби. Усі готувалися до вуличних боїв: копали щілини, будували барикади. Училися стріляти. А ми, діти, вартували ящики, в які складали пляшки із запалювальною сумішшю, підвозили пісок і воду на випадок пожежі.
Усі школи перетворилися на госпіталі. У нашій сімдесятій школі було розташовано армійський польовий госпіталь для легкопоранених. Туди скерували маму. Їй дозволяли й мене брати із собою, щоб не залишався сам удома, а коли відступали, куди їхав госпіталь, туди їхали й ми.
Після чергового бомбардування запам’ятав купу книжок серед розбитого каміння, підібрав одну, вона називалася «Життя тварин». Велика, з гарними картинками. Усю ніч не спав, читав і не міг відірватися… Пам’ятаю, що воєнних книжок я не взяв, читати про війну вже не хотілося. А ось про тварин, про птахів…
У листопаді сорок другого… Начальник госпіталю наказав видати мені форму, щоправда, її довелося терміново перешивати. А чоботи на мене не могли знайти цілий місяць. Так я став вихованцем госпіталю. Солдатом. Що робив? Самі бинти могли звести з розуму. Їх завжди бракувало. Доводилося прати, сушити, скручувати. Спробуйте скрутити тисячу штук на день! А я наловчився ще швидше за дорослих. Зграбно вийшла й перша самокрутка… У день мого дванадцятиліття старшина з усмішкою вручив мені пачку махорки, як повноправному бійцю. Покурював… Тайкома від мами… Випендрювався, звісно. До того ж і страшно… Я ледве до крові звик. Боявся обгорілих. Із чорними обличчями…
Коли розбомбили вагони із сіллю та парафіном, і те, й інше придалося. Сіль – кухарям, парафін – мені. Довелося опанувати спеціальність, не передбачену жодними військовими списками –