два дні в неї побіліла голова.
І коли мама сиділа поряд із тітонькою Катею, обіймала її і плакала, я гладив її по голові. Боявся.
Я боявся, що мама теж стане білою…
«Жити хочу! Жити хочу!»
Вася Харевський – 4 роки.
Зараз – архітектор.
Від цих видовищ, від цих вогнів… Це – моє багатство… Це – розкіш, те, що я пережив…
Мені ніхто не вірить… Навіть мама не вірила… Коли після війни почали згадувати, вона дивувалася: «Ти не міг сам це запам’ятати, ти був маленький. Тобі хтось розповів…»
Ні, я сам пам’ятаю…
Вибухають бомби, а я чіпляюся за старшого брата: «Жити хочу! Жити хочу!» Боявся померти, хоча що я міг тоді знати про смерть? Ну що?
Сам пам’ятаю…
Мама віддала нам із братом останні дві картоплини, а сама тільки дивилася на нас. Ми знали, що картоплини ці останні. Я хотів їй залишити… Маленький шматочок… І не зміг. Брат теж не зміг… Нам було соромно. Страшенно соромно.
Ні, я сам…
Побачив першого нашого солдата… По-моєму, це був танкіст, точно не скажу… І побіг до нього:
«Тату!!» А він підняв мене на руки до неба: «Синку!» Я все пам’ятаю…
Я пам’ятаю, як дорослі говорили: «Він – маленький. Не розуміє». А я дивувався: «Які дивні ці дорослі, чому вони вирішили, що я нічого не розумію? Я все розумію». Мені навіть здавалося, що я розумію більше, ніж вони, тому що я не плачу.
Війна – це мій підручник історії. Моя самотність… Я пропустив час дитинства, воно випало з мого життя. Я людина без дитинства, замість дитинства в мене була війна.
Так у житті мене потрясло потім тільки кохання. Коли я закохався… Пізнав кохання…
«Через петельку для гудзика…»
Інна Левкевич – 10 років.
Зараз – інженер-будівельник.
У перші ж дні… Від самого ранку…
Над нами вибухали бомби… На землі лежали стовпи і проводи. Люди налякані, всі бігли з будинків. Зі своїх будинків усі бігли на вулицю, але все одно попереджали одне одного: «Обережно – провід! Обережно – провід!», щоб ніхто не зачепився, не впав. Ще вранці двадцять шостого червня мама видавала зарплату, вона працювала бухгалтером на заводі, а ввечері ми вже були біженцями. І коли йшли з Мінська, то бачили, як горіла наша школа. Полум’я лютувало в кожному вікні… Так яскраво… Так… Так сильно, до самого неба… Ми ридали, що горить наша школа. Нас було четверо в мами, троє йшли пішки, а молодша «їхала» в мами на руках. Мама ще хвилювалася, що ключ взяла із собою, а квартиру забула зачинити. Вона намагалася зупиняти машини, кричала й просила: «Візьміть наших дітей, а ми підемо захищати місто». Не хотіла повірити, що німці вже в місті. Місто здали.
Страшним і незрозумілим було все, що відбувалося на наших очах. Із нами. Особливо смерть… Біля вбитих валялися чайники та каструлі. Вражала їхня кількість. Усе горіло… Здавалося, що ми біжимо по жаринах… Я завжди дружила з хлопцями. Росла шибайголовою.