очі, синку… Не дивися…»
Володя Парабкович – 12 років.
Зараз – персональний пенсіонер.
Я ріс без мами…
Ніколи не пам’ятаю себе маленьким… Мама моя померла, коли мені було сім років. Жив у тітки. Пас корів, рубав дрова, ганяв коней на випас. Не бракувало справ і на городі. Зате взимку каталися на дерев’яних саночках і саморобних ковзанах, теж дерев’яних, підбитих залізяками й підв’язаних до луб’яних постолів мотузками, ходили на лижах із дощок і клепок розсохлих бочок. Усе робив собі сам…
Досі пам’ятаю, як я надягнув перші свої черевики, куплені батьком. І яке було горе, коли подряпав їх сучком у лісі. Мені так їх було шкода, що я думав: краще було би порізати ногу – загоїлася б. У цих же черевиках я ішов з батьком з Орші, коли місто бомбардували фашистські літаки.
Вони нас розстрілювали впритул… Люди падали на землю… У пісок, у траву… «Заплющ очі, синку… Не дивися…» – просив батько. Я боявся дивитися й на небо – там було чорно від літаків, і на землю – скрізь лежали вбиті. Близько пролетів літак… Батько теж упав і не підвівся. Я сидів над ним: «Тату, розплющ очі… Тату, розплющ очі». Якісь люди кричали: «Німці!» – і тягнули мене за собою. А до мене не доходило, що батько вже не встане, і ось так у поросі, на дорозі, я його повинен кинути. На ньому ніде не було крові, він просто мовчки лежав. Мене від нього відтягнули силоміць, але багато днів я йшов і озирався, чекав – батько мене дожене. Прокидався вночі… Прокидався від його голосу… Я не міг повірити, що батька в мене вже немає. Так залишився я сам і в одному сукняному костюмі.
Після довгих поневірянь… Їхав потягом, ішов пішки… Забрали мене в дитячий будинок міста Мелекеса Куйбишевської області. Кількаразово намагався втекти на фронт, але щоразу це закінчувалося невдало. Ловили й повертали. І, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя помогло. У лісі, під час заготівлі дров, я не втримав сокиру, вона відскочила від дерева і вдарила мені по пальцю правої руки. Вихователька перев’язала мене своєю хустинкою й відправила в міську поліклініку.
На зворотному шляху до дитбудинку із Сашком Ляпіним, якого відправили разом зі мною, біля міському комсомолу ми помітили моряка в безкозирці зі стрічками, він приклеював на дошці об’яву. Підійшли ближче й побачили, що це правила прийому до школи юнг Воєнно-Морського Флоту на Соловецьких островах. Школа юнг комплектувалася тільки добровольцями. Перевагу в наборі віддавали дітям моряків і вихованцям дитячих будинків. Наче зараз чую голос цього моряка:
– Ну, що, хочете бути моряками?
Відповіли йому:
– Ми з дитячого будинку.
– Тоді заходьте у міськом і пишіть заяву.
Не передати захвату, який охопив нас у той момент. Адже це був прямий шлях на фронт. А я вже не вірив, що зможу помститися за батька! Встигну на війну.
Зайшли до міському комсомолу й написали заяву. Через кілька днів ми вже проходили медичну комісію. Один із членів комісії подивився