роздягнутими… І чоловіки, і жінки… Тих, які сиділи, тих не роздягали, адже їх не розігнути…»
«…Раніше я думав, що таджики – як діти, нікого не образять. За півроку, може, навіть менше часу минуло, Душанбе було не впізнати, й людей не впізнати. Морги переповнені. Уранці на асфальті, поки не затопчуть, згустки застиглої крові… як холодець…»
«…Цілими днями вони йшли повз наш будинок із плакатами: «Смерть вірменам! Смерть!» Чоловіки і жінки. Старі й молоді. Розлючений натовп, жодного людського обличчя. Газети були забиті об’явами: «Міняю трикімнатну квартиру в Баку на будь-яку квартиру в будь-якому місті Росії…» Свою квартиру ми продали за триста доларів. Як холодильник. А не продали би за ці гроші, могли б убити…»
«…А ми за свою квартиру купили: мені – китайський пуховик, а чоловікові – теплі черевики. Меблі, посуд… килими… все залишили…»
«…Жили без світла та газу… без води… На базарі ціни жахливі. Біля нашого будинку відкрилася ятка. Там продавали квіти і похоронні вінки. Тільки квіти й вінки…»
«…Вночі на стіні сусіднього будинку хтось написав фарбою: «Бійся, російська сволото! Твої танкісти тобі не допоможуть». Росіян знімали з керівних посад… Стріляли з-за рогу… Місто швидко стало брудне, як кишлак. Чуже місто. Не радянське…»
«…Убивали за все… Не там народився, не тією мовою розмовляєш. Не сподобався комусь із автоматом… А до того як ми жили? На свято і перший тост у нас був «за дружбу» – «ес кес сирум ем» (вірменською – я тебе люблю). – «Ман сани севирам» (азербайджанською – я тебе люблю). Жили спільно…»
«…Прості люди… Наші знайомі таджики зачиняли своїх синів на ключ, не випускали з дому, щоб їх не навчили… не змусили вбивати».
«…Виїжджаємо… Сіли вже в поїзд, уже пара з-під коліс. Останні хвилини. Хтось дав по колесах чергу з автомата. Солдати стояли коридором, затуляли нас. Якби не солдати, то ми б живими навіть до вагонів не добігли. І коли зараз я бачу, що показують війну по телевізору, я одразу відчуваю… цей запах… запах підсмаженого людського м’яса… Нудотний… конфетний запах…»
Через півроку в чоловіка перший інфаркт… Іще через півроку – другий… У його сестри інсульт. Від усього цього… Я втрачала глузд… А ви знаєте, як втрачає глузд волосся? Воно стає цупким, як волосінь. Волосся втрачає глузд першим… Ну, хто ж витримає? Маленька Карина… Удень нормальна дитина, а починає темніти за вікном, вона тремтить. Кричить: «Мамо, не йди! Я засну, а вас із татком уб’ють!» Я бігла вранці на роботу й просила, щоб мене вбило машиною. Ніколи не ходила до церкви, а тут годинами навколішки стояла: «Пресвята Богородице! Ти мене чуєш?» Перестала спати, не могла їсти. Я – не політик, я в політиці не тямлю. Мені просто страшно. Що ви ще хочете в мене запитати? Я все розповіла… Все!!
Про самотнього червоного маршала та про три дні забутої революції
Сергій Федорович Ахромєєв (1923–1991), маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу (1982). Начальник Генштабу Збройних сил СРСР (1984–1988). Лауреат Ленінської