Уся блищала, а всередині в оксамиті. У таких тепер лише бандитів ховають і генералів. Усі руками мацали – небувала річ! Коли з барака труну виносили, посипали зерно на поріг. Так треба, щоб живим було легше залишатися. Наші старі звичаї… Поставили труну у дворі… хтось із родичів попросив: «Люди добрі, простіть». «Бог простить», – відповідали всі. А що прощати? Жили дружно, однією родиною. У тебе нема – я дам, у мене не стало – ти принесеш. Любили наші свята. Будували соціалізм, а тепер кажуть по радіо, що соціалізм закінчився. А ми… а ми залишилися…
Поїзди гудуть… гудуть… Чужі люди, що вам потрібно? Що? Однакової смерті немає… Я першого сина в Сибіру народила, дифтерит – хоп і задавив. Усе одно живу. Вчора до Сашка на могилку збігала, посиділа з ним. Розповіла, як Лізка плакала. Билася в труну головою. Кохання років не лічить…
Помремо… і все добре буде…
Про шепіт і крик… і захват
Маргарита Погребицька – лікар, 57 років
– Моє свято… Сьоме листопада… Велике, яскраве… Найяскравіше враження мого дитинства – військовий парад на Червоній площі…
Я в тата на плечах, а до руки в мене прив’язана червона кулька. У небі над колонами величезні портрети Леніна і Сталіна… Маркса… гірлянди й букети з червоних, блакитних, жовтих кульок. Червоний колір. Улюблений, найулюбленіший. Колір революції, колір пролитої в її ім’я крові… Велика Жовтнева революція! Це тепер: воєнний переворот… більшовицька змова… російська катастрофа… Ленін – німецький агент, а революцію зробили дезертири й підпилі матроси. Я затуляю вуха, не бажаю чути! Це вище за мої сили… Усе життя я прожила з вірою: ми найщасливіші, народилися в небаченій і прекрасній країні. Іншої такої країни немає! У нас є Червона площа, там, на Спаській вежі, б’ють куранти, за якими звіряють час у всьому світі. Так говорив мені тато… і мама, і бабуся… «День седьмого ноября – красный день календаря…» Перед цим ми довго не лягали спати, всією сім’єю робили квіти з паперу, вирізали з картону сердечки. Розмальовували. Уранці мама та бабуся залишалися вдома, готували святковий обід. Гості цього дня приходили обов’язково. Вони приносили в авосьці коробку з тортом і вино… Целофанових пакетів тоді ще не було… Бабуся пекла свої славнозвісні пиріжки з капустою та грибами, а мама «ворожила» над салатом «олів’є» і варила незмінний холодець. А я – з татом!
На вулиці безліч людей, на пальтах та піджаках усі мають червоні стрічки. Сяють червоні полотнища, грає військовий духовий оркестр. Трибуна з нашими вождями… і пісня: «Столица мира, Родины столица, / Сверкаешь ты созвездием Кремля, / Тобою вся вселенная гордится, / Гранитная красавица – Москва…» Хотілося увесь час кричати «Ура!» Із репродуктора: «Слава трудящимся Московского дважды ордена Ленина и Красного Знамени завода имени Лихачева! Ура, товарищи!» – «Ура! Ура!!» «Слава нашему героическому Ленинскому комсомолу… Коммунистической партии… Нашим славным ветеранам…» – «Ур-ра! Ура!!»