горем і добро забула… Як молодими були й любилися. Я на Сашковому весіллі гуляла… Кохав він Лізку, довго залицявся. Вмирав за нею! Білу фату на весілля з Мінська привіз. Заніс молоду в барак на руках… Старі наші звичаї… Молодий несе молоду на руках, як дитину, щоб домовик не побачив. Не помітив. Домовик чужих не любить, проганяє. Він же в домі господар, треба йому сподобатися. А-а-а… (Махнула рукою.) Тепер уже ні в що не вірять. Ані в домовика, ані в комунізм. Живуть люди без жодної віри! Ну може, в кохання ще вірять… «Гірко! Гірко!» – кричали ми в Сашка за столом. А як тоді пили? Одна пляшка на весь стіл, на десятьох людей… Тепер на кожного пляшку став. Корівку треба продати, щоб синові або дочці справити весілля. Кохав він Лізку… Але серцем не приманиш, та й за вуха не притягнеш. Взагалі… взагалі… Гуляла вона, як кішка. Діти виросли, зовсім від нього пішла. Не озирнулася. Я йому радила: «Сашку, знайди справну жінку. Зіп’єшся». – «Скляночку наллю. Фігурне катання подивлюся й спати лягаю». Самому спати – й ковдра не гріє. І в раю нудно самому. Пив, але не запивав. Ні… не запивав, як інші. О! Тут у нас є сусід… Він і одеколон «Гвоздика» п’є, і лосьйон, і денатурат, і мийні засоби… І треба тобі – живий! Тепер пляшка горілки коштує, як раніше пальто. А закуска? Півкіло ковбаси – половина моєї пенсії. Пийте свободу! Їжте свободу! Таку країну здали! Державу!! Без єдиного пострілу… Я одного не розумію, чому в нас ніхто не запитав? Я все життя велику країну будувала. Так нам казали. Обіцяли.
Я і ліс рубала, і шпали на собі тягала… Їздили ми з чоловіком у Сибір. На комуністичне будівництво. Пам’ятаю ріки: Єнісей, Бірюса, Мана… Будували залізницю Абакан – Тайшет. Везли нас туди в товарних вагонах: два яруси збитих нар, ані матраців, ані білизни, під голову – кулак. У підлозі – дірка… За потреби – відро (завішували його простирадлом). Зупиниться поїзд у полі, нагребемо сіна: наша постіль! Світла у вагонах не було. Але всю дорогу співали комсомольських пісень! Драли горло. Сім днів їхали… Прибули! Глуха тайга, снігу – в людський зріст. Незабаром почався скорбут, кожен зуб хитався. Воші. А норма – ого! Чоловіки, хто охочий, ходили на ведмедя. Тоді в нас з’являлося м’ясо в казанах, а то – каша й каша. Я запам’ятала, що ведмедя б’ють тільки в око. Жили в бараках – ані душу, ані бані. Улітку їздили в місто й у фонтані милися. (Сміється.) Хочеш слухати, додам іще…
Забула розповісти, як я заміж вийшла… Мені вісімнадцять років. Це я вже працювала на цегляному заводі. Цементний завод закрили, і я пішла на цегляний. Спочатку була глинницею. Тоді глину копали вручну, лопатами… Ми розвантажували машини й укладали глину у дворі рівним шаром, щоб вона «дозрівала». Через півроку вже катала навантажені вагонетки від пресу до печі: туди – із сирою цеглою, а звідти – з обпаленою, гарячою. Цеглу ми самі діставали з печі… Божевільна температура! За зміну – чотири-шість тисяч цеглин витягнеш. До двадцяти тонн. Працювали самі жінки… та дівчата… Були й хлопці, але хлопці здебільшого на машинах. За кермом. Почав один за мною