в них: як їм вдалося зберегти свою, як я дізналася, ще університетську дружбу?
– У нас угода – не зачіпати ці теми. Не робити одна одній боляче. А колись ми сперечалися, розривали стосунки. Роками не спілкувалися. Але це минуло.
– Тепер говоримо тільки про дітей та онуків. Що в кого на дачі росте.
– Зберуться наші друзі… Також ані слова про політику. Кожен своїм шляхом прийшов до цього. Живемо разом: «Господа» і «товариші». «Білі» й «червоні». Але ніхто вже не хоче стріляти. Досить крові.
Про братів і сестер, катів і жертв… та електорат
Алєксандр Порфир’євич Шарпіло – пенсіонер, 63 роки
– Чужі люди, що вам потрібно? Ходять і ходять. Ну… смерть без причини не буває, причина завжди є. Смерть знайде причину.
Горіла людина на своїй грядці з огірками… Облив голову ацетоном і підпалив сірником. Сиджу, телевізор увімкнула, чую – крики. Старий голос… знайомий… Сашків, наче, голос, і якийсь молодий. Ішов собі студент, технікум у нас тут поблизу, і бачить – людина горить. Ну, що ти скажеш! Прибіг, почав гасити. Сам обгорів. Коли я прилетіла, Сашко вже на землі лежав, стогнав… голова жовта… Чужі люди, ну, що воно вам… Що вам чуже горе?
Усім на смерть подивитися кортить. О-ой! А взагалі… взагалі… У нашому селі, де я дівувала в батьків, був старий, він полюбляв приходити й дивитися, як умирають. Баби соромили, гнали його з хати: «Іди геть, чортяко!», а він сидить. Жив довго. Може, і справді чорт! Що тут дивитися? Куди… в який бік? Після смерті нічого немає. Помер – і все, закопали. А живий, хай і нещасний, і по вітерцю походить, і по садочку. А коли дух вийшов, немає людини, є земля. Дух – це дух, а вся решта – земля. Земля – і все. Хтось у колисці вмирає, а хтось до сивини живе. Щасливі люди не хочуть помирати… і ті… ті, кого люблять, теж не хочуть. Відпрошуються. А де вони, щасливі люди? По радіо колись говорили, що після війни всі щасливі будемо, і Хрущов, пам’ятаю, обіцяв… що скоро комунізм настане. Горбачов клявся, дуже гарно говорив… Доладно. Тепер Єльцин клянеться, на рейки грозився лягти… Чекала й чекала я на гарне життя. Маленькою чекала… і коли підросла… Тепер уже стара… Якщо коротше, всі обдурили, життя ще гіршим стало. Почекай-потерпи та почекай-потерпи. Почекай-потерпи… Чоловік помер. Вийшов на вулицю, упав і все – відмовило серце. Ані метром не переміряти, ані на вагах не переважити, скільки ми всього пережили. А ось – живу. Живу. Діти роз’їхалися: син – у Новосибірську, а дочка в Ризі з родиною залишилася, тепер, вважай, за кордоном. На чужині. Там уже російською не говорять.
Іконка на покуті в мене, й песика тримаю, щоб було з ким поговорити. Одна головня й уночі не горить, а я намагаюся. Отакоо-о… Добре, що Бог дав людині й собаку, й кішку… і дерево, і птаха… Дав для того Він оце все, щоб людина раділа й життя не здалося їй довгим. Не набридло. А мені одне, що не набридло – дивитися, як пшениця жовтіє. Наголодувалася я за своє життя так, що найбільше