те саме:
Я відчуваю, що в моєму житті чогось не вистачає. Я роблю те, що насправді не хочу робити, але вважаю, що мені слід це робити. Це не так уже й жахливо і навіть має певні переваги, але насправді, коли я повністю чесний із собою, я почуваюся загнаним, наляканим і застряглим. Навколо так багато людей, яких я боюся образити чи розчарувати, і це мене бентежить іще біл ьше. Що мені робити, Ембер?
Я сама невтомно боролася із цим запитанням, коли в мене були дуже хороше й комфортне життя та ідеальна робота, яку я любила, проте водночас відчувала, що вона насправді не для мене.
Із самою роботою було все гаразд. Я працювала з чудовими людьми, яких поважала та цінувала. Мала справу з брендами, що вважалися «престижними». Моя робота надихала мене, давала енергію й достатньо викликів. Люди називали мене щасливицею і пророчили «надзвичайний успіх». Я насолоджувалася роботою, проте не на повну. Коли я зупинилася й чесно поговорила із собою, то почула дуже чіткий голос, який прорізався крізь усі інші голоси, що переконували мене в правильності мого життя. Той голос сказав:
Це не твоє життя. Воно чуже. ВПЕРЕД.
ВПЕРЕД, хоч тобі й страшно, і не хочеться розчарувати інших, і ти не уявляєш, що буде далі.
ВПЕРЕД, навіть якщо престижність та успіх лестять тобі й ти досі не розумієш, ким є насправді.
ВПЕРЕД, тому що твій внутрішній голод зараз сильніший за будь-який інший голод до цього.
ВПЕРЕД, бо це те, чого ти по-справжньому, усім серцем прагнула вже давно.
ВПЕРЕД.
Щоранку протягом дев’яти місяців я чула той самий поклик.
«Рушай до Нью-Йорка, – шепотіло моє серце. – Вперед». Я не розуміла, чому мені слід їхати до Нью-Йорка, але водночас знала чому. Мене приваблювали бетонні джунглі, де здійснювалися мрії, свобода, яку справедливо втілювало це місто, і змішування культур та амбіцій, які нестримно проносилися вулицями. Я заплющувала очі й уявляла себе там, відчувала, як розвівається моє волосся, як жилами снує енергія, а очі розширюються від нових видів та звуків. Ця картинка підбадьорювала мене.
То в чому була проблема? У Сан-Франциско я мала вмебльовану квартиру, машину, роботу й, на думку друзів та наставників, дуже багатообіцяюче майбутнє. І досі я вважала, що це те майбутнє, яке мені слід мати і яке мені слід хотіти. Майбутнє, якого, на мій сором, я не хотіла.
У цей час з’являлася нова я, і я хотіла пізнати її краще. Нова я захоплювалася літературною творчістю, читанням психологічних та філософських книжок, попиванням піно-нуару та самопізнанням. Ця я хотіла кохати й бути коханою. Вона змушувала мене потрапляти в ситуації, де я почувалася напруженою, тільки щоб виявити все, що мене напружує. І ця нова я здавалася такою далекою від тієї мене, якою я намагалася бути для всіх навколо.
Мені стало нудно від повторюваної схеми: працювати, працювати, працювати й досягати, досягати, досягати. І мені стало нудно намагатися йти в ногу з усіма тими, хто колекціонував досягнення і, здавалося, насолоджувався власним вигоранням.
«Для