кимось іншим. Роблячи те, що я не хотіла, знову, і знову, і знову, я відчувала, як у мені зростали образа, хвилювання, неспокій і горе. Я відчувала, що от-от вийду з-під контролю й утрачу здоровий глузд. Бо, коли я роблю це, коли намагаюся проживати це марево чужого життя, я буквально вбиваю себе. Дуже повільно й абсолютно точно.
У період цього напруженого вагання між проживати чуже життя або стати тим, ким хочу, я випадково зустріла чоловіка на ім’я Аміт Ґупта.
І під «випадково зустріла» маю на увазі ось яку ситуацію. Коли я вперше була в Нью-Йорку й мала душевну бесіду за келихом вина, я раптом відчула приплив натхнення. Зі схвалення групи, я вхопила перманентний маркер і написала вірш на стіні ванної кімнати у квартирі свого нового друга Майкла. У цьому вірші я зізнавалася в коханні до Нью-Йорка. Майкл схвалив «шедевр», який тепер прикрашав його ванну, сфотографував його й виклав в Інтернет.
– Чому ця дівчина так ненавидить Сан-Франциско? – запитав у коментарях Аміт.
– Вона не ненавидить Сан-Франциско, – пояснив Майкл. – Вона обожнює Нью-Йорк. Чому б тобі не показати їй дива у СФ?
Тож, коли я через тиждень повернулася в Сан-Франциско, я сиділа навпроти Аміта й думала, що це чергова людина, яка пояснюватиме, чому мені не варто змінювати своє комфортне життя.
– Отже, чому Нью-Йорк? – запитав він. І тоді це сталося. Це відчуття цікавості. Мої прагнення, потяг і природжена допитливість – усе поєдналося у слова та речення, які, здавалося, лилися зсередини мене. Аміт уважно слухав, усміхався і кивав, а потім сказав те, чого я зовсім не очікувала:
– То їдь. Завтра чи післязавтра. Вперед.
Я була приголомшена. Я була така вражена, що цей момент закарбувався в моїй пам’яті. Адже, коли він сказав це, я зрозуміла, що переді мною нарешті людина, яка схвалює моє відчайдушне бажання, і водночас я чітко й виразно, як ніколи до цього, побачила всі ті причини, які мене тут тримали.
– Але… я маю тут машину й квартиру, – сказала я.
– Продай їх.
– Але в мене тут робота.
– Звільнися.
– Але я маю в заощадженнях лише тисячу доларів.
– Так навіть цікавіше.
У мене більше не було виправдань, щоб не їхати. І оскільки моє зацікавлення потенційними можливостями вперше стало трішки сильнішим за хвилювання про варіанти негативних наслідків, я купила квиток на літак. Написала заяву на звільнення. Виставила квартиру й машину на продаж. Я стала вільною, коли зібрала всю сміливість, щоб відділити себе від того, ким думала, що мені «слід» бути.
Примус, як каже авторка Ель Луна, позначає «те, як інші люди хочуть, щоб ми прожили своє життя». Примус живе у світі, де все ділиться на правильне і неправильне, на добро і зло. Примус каже: «Тут є лише один вибір: зробити це ось так або по-іншому». І тут з’являється можливість. Можливість каже: «Так, ти можеш зробити це таким чином. Але ти також можеш зробити це по-іншому. Що тобі більше подобається?»
Підозрюю, що десь глибоко