теж, – хитав головою Ян.
– Схоже, що ми тільки сіли в таксі і… – Віталій не знав, як продовжити. – Хоча це… не зважайте.
– Ні, – підтримав його Остап, кивнувши, вдячний за можливість бодай на мить відвести погляд від мерців, – у мене те саме відчуття. Я тільки хотів сказати водію рушати, а ми вже із шаленою швидкістю летіли в будинок.
– Це ж якась чортівня. Так не буває!
– Не знаю…
– Це все шок, – сказала Марта, – я вже таке бачила, та й розповідали про це на курсах надання першої допомоги. Перше враження, ніби доволі об’ємна частина випадає з пам’яті. Це називається дисоціативною амнезією – щось на кшталт захисної реакції організму. Мозок прагне забути усі події, що викликали шок, спогади про які можуть нанести шкоду. Таке відбувається майже завжди у подібних ситуаціях.
– Амнезія? – скривився Ян. – У чотирьох одразу? Я ж правильно розумію: у нас усіх провал у пам’яті?
Кожен поволі кивнув, залишивши зауваження без відповіді. Це важко вкладалося в голові. Нудота знову поверталась, перетворюючи обличчя друзів на бліді полотна, помережані тонкими похмурими мазками.
– Це неправильно.
– Що неправильно? – змучено видихнув Віталій. Він знав, до чого хилить Остап, але волів не бачити тих закривавлених тіл.
– Невже ми просто підемо… треба їм допомогти. Бодай комусь.
– І що ти зробиш? Прикладеш подорожника до розчавленої голови?!
– Все ж краще, ніж егоїстично проходити повз! – кашель Остапа поступився нервовому хрипу. Хлопець вихаркував слова, наче таким чином глушив почуття провини.
– Егоїзм тут ні до чого!
Ян, зачувши зародження вибухових емоцій, приповільнився й продовжив крокувати трішки позаду. Знову спрацьовував інстинкт захисту від конфліктів.
– Ти своїми діями можеш узагалі вбити тих людей, – продовжував нападати Віталій, – як того старого! Хто зна, можливо, швидка б змогла йому допомогти, але ж ні! Ти – наш супергерой, ти вмієш склеювати людей!
– Хлопці, припиніть! – Марта встала між хлопцями, однак Остап жорстко відштовхнув її. Дівчина не втримала рівноваги і впала спиною на асфальт.
Ян підбіг до неї, щоб допомогти підвестись.
– Не смій штовхати її! – гнів прорубав глибокі урвища на обличчі Віталія. – Покидьок слабодухий!
– Ви мене вже дістали, коханчики! Її слюнява думка для тебе важливіша, ніж життя невинних безпомічних людей!
Віталій вибухнув гнівом і щосили ударив Остапа кулаком в обличчя.
– Гей, чуваки!
Остап втримався на ногах та спопелив поглядом усе навкруги. Кров з тріснутої губи фарбувала в червоне передні ряди зубів. Він притулився рукою до болючої щелепи, яка тепер відчутно хрустіла при кожному русі. Хлопці дивилися один на одного з розчаруванням, ненавистю, палаючою правотою та вбивчою німотою. Між ними в цю мить було все, крім тих зачатків дружби, які безслідно зникли, немов і не існували взагалі.
– Іноді так треба, – ледь чутно сказав Віталій, – щоб остудитися.
– Ви придурки! –