чому їх зігнали до відділку поліції. Це було доволі просторе приміщення, яке нагадувало залу палацу. Підлогу та стіни облицьовувала дрібна плитка – розміром до п’яти сантиметрів, – вкрита візерунками від простих прямокутників до абстракційних квітів. Стеля здіймалась на метрів п’ятнадцять, увінчана згори скляним куполом, який утримував та підсилював луною стурбований гомін затриманих.
Чотирьох українців вивели до масивних дерев’яних дверей. Марта спробувала непомітно зазняти на фото дивакувате різьблення та великі круглі металеві ручки, за які тягнув суворий полісмен у цивільному. Але щойно вона підняла візир до обличчя, мокрий від поту здоровань вирвав фотоапарат із її рук та передав своєму керівнику.
– Гей! – Марта відчувала зростаючий гнів всередині, проте ганебний стан безпорадності зараз брав верх. – Це моя камера!
Поліцейські поглянули на неї без жодних емоцій, згодом про щось перемовились арабською та розійшлися, розбираючи групами мешканців різних хостелів. Згодом підійшов худорлявий, вдягнений у джинси, кросівки та футболку поло держслужбовець, який зібрав їхні паспорти.
– Ти і ти, – тицьнув він пальцем на Остапа та Марту. – За мною.
Віталій та Ян одразу рушили за друзями, але дорогу їм перегородив інший здоровань.
– Ви – ні, – спокійно промовив він. – Ви зі мною.
– Але ж ми разом. – Віталій спробував заперечити та одразу замовк, зустрівши грізний погляд полісмена.
Марта Лівінська зауважила, що новозеландців також розділили на дві групи, а Мейлін відвели до старшого окремо – імовірно, вони знали, що китаянка довгий час працює в хостелі. Українці уявлення не мали, як їм поводитись, що вони повинні говорити, про що свідчити. Вони просто опинились не в тому місці та не в той час – як би це банально не звучало. Зараз вже ніщо не мало значення, адже в них був один недолік – усі вони були іноземцями. А завдяки заповненим анкетам у аеропорту Саї – ще й легкодоступними іноземцями.
Марта дивилась на єдину людину, на яку могла покластись у цю мить, єдиного, хто розумів та поділяв її важкий стан. Остап тримався струнко, не опускаючи підборіддя, дивлячись у вічі кожному, хто підходив надто близько.
– Що вони від нас хочуть? – Марта стогнала, ніби долала важкий біль.
– Допитати. Поглянь, – кивнув Остап їй на людей посеред відділку, – схоже, вони збирають туристів з усього міста.
– Навіщо?
– Також допитати.
– Допитати про що? – Марта не могла повірити у те, про що досі сама подумки заперечувала.
– Про аварії.
– Але чому нас?
– Марто!
– Я не розумію! – Дівчина зривалась. – Навіщо?!..
– Марто! – Остап закашлявся одразу, як підвищив голос. За кілька секунд, коли дихати стало легше, продовжив: – Не панікуй, все буде добре.
– Як це не панікувати? Ми у поліції! Марокканській поліції. Наші паспорти зараз пробиватимуть по базі. Про це тепер знатимуть у кожній країні, де я перетинатиму кордон.
– Нічого страшного. Вони лише дивитимуться,