достатньо бачив фільмів, щоб зрозуміти, який із варіантів кращий, а який гірший.
– Як ви почувалися після цього інциденту?
– Жахливо, звісно ж! Ви бачили вулиці, вкриті трупами?!
– Чи не мали певних відхилень у здоров’ї або ж психологічному стані? Не пам’ятаєте чогось дивного у своїй поведінці?
Що він має на увазі?
– Ні, нічого такого, – здивовано відповів Остап, після чого поліцейський його відпустив.
Після виснажливих допитів їх знову звели із друзями та залишили чекати в кутку біля вхідних дверей. Хотілося просто вийти на вулицю та забути про це жахіття. Марта досі не могла повірити у відсутність карти пам’яті та усіх своїх фотографій. Але порівняно з Яном дівчина мала вкрай спокійний вигляд: хлопця підкидало від страху за власну свободу, яку от-от могли відібрати на чужому континенті, його подих зводило, що змушувало розривно та часто дихати.
Хвилини очікування обернулися на години. Кожен продумував тисячі ймовірностей своєї подальшої долі після сьогоднішніх подій, хвилювався за власну безпеку та боровся зі страхом, що впевнено домінував під куполом відділку поліції. Їх настільки поглинув інстинкт самозбереження, що з голови повністю вилетіли сотні загиблих марокканців на вулицях міста.
Розділ 17
– Треба тікати звідси! – Голос Яна нагадував писк пораненого пацюка. Обличчя збагряніло, і ніхто не міг назвати справжньої причини: через втому, страх чи ще щось, знайоме лише йому одному.
Усі мешканці хостелу з відділку повернулися одночасно, однак так і не спромоглися зібратися на вечірню зустріч на терасі чи в дворику, усі повтікали до своїх номерів. Останні кілька годин виявилися стресовими і для персоналу. Власника Муаза Лахріфа разом із керівниками решти готелів досі тримали в поліції.
Четверо українців також повільно попрямували до свого номера на другому поверсі. Кожен звалився у ліжко, не промовивши жодного слова. І лише Ян, який ніби ожив за відсутності небезпеки, як оратор стояв посеред кімнати та декламував розповідь про жахи їхньої мандрівки.
– Чого ти завівся? – слова Віталія за інтонацією нагадували дорікання.
– Чого я завівся?! Можливо, тому що за межами Медіни все потрощене та вкрите трупами?
– Підтримую Яна, – озвалась Марта, – необхідно якомога швидше тікати з цього міста.
– Я не про Фес говорю, а про Марокко.
– В жодному разі, – запротестував Віталій.
– Ти сліпий? Не бачиш, що відбувається? Добре хоч за ґрати не кинули, – Ян знервовано притупцював на місці.
– Ніхто нас нікуди не кине, малий. Це просто якийсь теракт, треба прийняти це і відпустити.
Віталій показово голосно вдихнув та видихнув, імітуючи медитацію.
– Народ!
Усі обернули голови на голос. Остап сидів, зпершись на стіну, де серед темряви екран смартфона підсвічував його обличчя. Щось у ньому було незнайоме для решти, щось, від чого сироти пробігали гарячою спиною.
– Телефон працює?!
– Ага. Увімкнувся. Здається, він раніше вже працював, просто