до неї уважніше.
– Оплата невисока, – попередив він її, – а години праці – ще гірші.
– Я звикла до всього, – видихнула Емма.
– І я не зможу запропонувати вам постійну посаду, – продовжив доглядач, – бо одна з дівчат чекає на березі в Нью-Йорку і після цього рейсу знову повернеться на корабель.
– Це не проблема, – відгукнулася Емма без пояснень.
Доглядач усе ще не виглядав переконаним.
– Ви вмієте читати та писати?
Емма хотіла б повідомити йому, що здобула стипендію в Оксфорді, натомість обмежилася простим:
– Так, сер.
Не зронивши більше жодного слова, він відсунув шухляду, витягнув звідти довгу анкету, подав їй авторучку та звелів:
– Заповніть це.
Коли Емма розпочала відповідати на запитання, офіцер також додав:
– І мені ще буде потрібна ваша рекомендація.
Як тільки Емма заповнила анкету, вона взяла торбинку та простягнула рекомендаційний лист Мейзі.
– Вражаюче… – присвиснув він. – А ви впевнені, що хотіли б стати адміністраторкою?
– Це буде моя наступна посада у «Ґранд-готелі», – заявила Емма. – Мені потрібен вишкіл, аби стати керівницею.
– Тоді навіщо відмовлятися від такої можливості і приєднуватися до нас?
– Моя тітка живе в Нью-Йорку. А мати хоче, щоби я залишилася з нею до кінця війни…
Цього разу доглядач, здається, вдовольнився, оскільки вже не вперше люди наймалися, щоби втекти з Англії.
– Тоді зараз же й почнімо, – сказав він, схопився і вийшов із кабінету, щоб подолати з новою працівницею короткий шлях до інформаційного бюро.
– Пеґґі, я знайшов, ким замінити Дейну в цьому рейсі. Отож буде краще розпочати негайно.
– Дякувати Богові, – відгукнулася Пеґґі, підіймаючи стійку, щоб Емма могла зайти до неї за бар’єр. – Як тебе звати? – запитала вона з тим же майже нестерпним акцентом.
Емма нарешті збагнула, що мав на увазі Бернард Шоу, коли заявив, що англійців та американців розділяє спільна мова.
– Емма Беррінґтон.
– Ну, Еммо, а це моя помічниця Труді. Оскільки ми зараз дуже зайняті, то, може, тобі буде краще зараз просто спостерігати? А ми спробуємо заповнити прогалини в процесі роботи.
Емма відступила оддалік і стала спостерігати, як дві дівчини витримують усе, що випало на їхню долю, при цьому ще й якось ухитряючись всміхатися.
Уже за годину Емма знала, в який час і де саме пасажири мають шикуватися для завантажування в рятувальні шлюпки, на якому поверсі розташований ресторан, наскільки далеко вони мають вийти в море, перш ніж пасажири зможуть замовити собі напої, де вони можуть знайти собі партнера для бриджу по обіді й як дістатися до горішньої палуби, якщо заманеться помилуватися заходом сонця.
Упродовж наступної години Емма вислуховувала більшість тих самих запитань, які ставили знову і знову. А на третю вона зробила крок уперед і сама взялася відповідати допитливим пасажирам, лише іноді звертаючись до тих двох дівчат.
Пеґґі