Вона почувалася майже людиною.
Емма знайшла тихий столик у кутку готельного кафетерію і замовила собі горнятко чаю – вони й не чули про «Ірл ґрей», – а про замовлений клубний сандвіч не чула раніше вона. Поки відвідувачка чекала, щоб їй подали чай, вона взялася виписувати довгий перелік запитань на паперовій серветці, сподіваючись, що на Мертон-стрит, сорок шість знайдеться хтось, готовий відповісти на них.
Як тільки вона підписала чек – ще одне нове слово, – Емма попросила адміністратора підказати їй маршрут до Мертон-стрит. Три квартали на північ, два квартали на захід, як їй сказали. Жінка й не підозрювала, що кожен ньюйоркець має вбудований компас.
Емма насолоджувалася прогулянкою, кілька разів зупиняючись, аби помилуватися вітринами, наповненими товарами, яких вона зроду не бачила в Бристолі. Дівчина опинилася біля потрібної багатоповерхівки відразу ж після полудня, не знаючи, що й робити, якщо пані Тіббет не виявиться вдома.
Ошатно одягнений швейцар привітався й відчинив їй двері.
– Чим можу служити?
– Я прийшла до пані Тіббет, – заявила Емма, намагаючись виглядати так, ніби її чекали.
– Квартира тридцять один на третьому поверсі, – підказав службовець, торкаючись краю кашкета.
Це було правдою: англійський акцент, здавалося, відмикав усі двері.
Коли ліфт повільно під’їхав до третього поверху, Емма повторила про себе кілька фраз, які, як вона сподівалася, відчинять ще одні двері. Коли ліфт зупинився, вона відсунула решітку, вийшла в коридор і подалася шукати тридцять першу квартиру. У двері Тіббетів був вмонтований скляний кружечок, який нагадував Еммі око Циклопа. Вона не могла бачити, що всередині, але припустила, що мешканці можуть бачити, що відбувається назовні. Більш знайомий ґудзик дзвінка знайшовся на стіні біля дверей. Вона натиснула на нього та зачекала. Минув якийсь час, перш ніж двері врешті відчинилися, але лише на кілька дюймів, ширше заважав латунний ланцюжок. Пара очей витріщилися на прибульцю.
– Що вам треба? – запитав голос, який вона принаймні могла зрозуміти.
– Даруйте, що вас турбую, пані Тіббет, – озвалася Емма, – але ви, можливо, – мій останній шанс.
Очі виглядали підозріливими.
– Розумієте, я відчайдушно намагаюся знайти Тома.
– Тома? – повторив голос.
– Тома Бредшоу. Він – батько моєї дитини, – сказала Емма, заходячи своїм останнім козирем.
Двері зачинилися, ланцюжок зняли, і знову відчинилися, щоб показати молоду жінку з дитиною на руках.
– Перепрошую, – зронила вона, – але Річарду не подобається, коли я відчиняю двері незнайомцям. Будь ласка, заходьте.
Емма ступила до вітальні.
– Зачекайте, поки покладу Джейка в його ліжечко.
Емма сіла й огледіла кімнату. Було кілька світлин Крістін із молодим військово-морським офіцером, котрий, мабуть, і мав би бути її чоловіком Річардом. Крістін повернулася за кілька хвилин. Вона принесла тацю з кавою.
– Чорну чи з молоком?
– З молоком, будь