в місті погіршилася. Міський голова виявився конфліктним, негнучким, йому бракувало лідерських якостей і стратегічного бачення перспектив розвитку міста.
На заміну недалекоглядному корупціонеру з дипломом лікаря міським головою Києва було обрано голову групи «прогресистів» у Київській міській думі – Іполита Дьякова (1865–1934). Він був міським головою десять років – від 1906-го до 1916 року.
Народився майбутній київський очільник у Черкасах в родині чиновника. Навчався в Першій київській гімназії, далі – на фізико-математичному факультеті Київського університету Святого Володимира. Служив чиновником при різних відомствах (зокрема, при Управлінні кіннозаводства).
Іполит Дьяков
У 1895 році був уповноваженим Головного управління державного конярства з організації російської етнографічної виставки в Парижі, 1900 року працював над підготовкою імперської експозиції на Світовій виставці, за що французький уряд нагородив його кавалерським хрестом ордена Почесного Легіону. Від 1900 року Дьяков оселився в Києві. Від 1902-го обирався гласним Київської міської думи.
За переконаннями Іполит Дьяков був центристом. Його стиль керування був однозначно ефективнішим за стиль попередника – і це було видно не тільки по міських справах. За його ініціативи відкрився Комерційний інститут, успішно пройшла Всеросійська промислова виставка, Перша спортивна олімпіада в імперії та Перший всеросійський з’їзд представників міст із питань покращення міських фінансів.
Міський голова був також спортсмен-аматор, автомобіліст. Дьяков був заможною людиною, в родинній власності було кілька будинків у центрі міста й один розкішний «Гранд-Готель» на Хрещатику.
Знову очолив міську управу Іполит Дьяков за часів правління гетьмана Павла Скоропадського в жовтні-грудні 1918 року. Емігрував з України, не сприйнявши революційних хаотичних змін. Помер 1934 року в Берліні.
Звання почесного громадянина міста в Російській імперії належало до не надто поширених, але вельми почесних нагород. Також це був інструмент для міської влади – кому віддячити, а перед ким запобігти й зайвий раз продемонструвати лояльність. Найчастіше серед нагороджених були губернатори, генерал-губернатори, члени родини Романових й ін. Однак були також і відомі благодійники, заслужені міські голови.
Звання почесного громадянина міста надавалося за результатами клопотання міської думи й символізувало «виняткову форму вираження вдячності й подяки громади за діяльність на користь міста, а також данина поваги до людей, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною». Отримати звання міг як підданий імператора, так й іноземець, особа з будь-якого соціального стану, якщо її заслуги перед містом визнавались достатніми для цього. Поодинокість випадків надання статусу почесного громадянина призводила до того, що уніфікованої термінології, термінів