Петром Столипіним.
Увечері 1 вересня 1911 року імператор Микола ІІ із почтом і кількома міністрами, зокрема й Петром Столипіним, був присутнім на виставі «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова у київському оперному театрі (нині – Національна опера України імені Т. Г. Шевченка). В антракті до прем’єра наблизився анархіст, член бойової організації партії соціалістів-революціонерів і секретний співробітник Київського охоронного відділення, син київського мільйонера Дмитро Богров, і двічі вистрілив із браунінга. Перша куля влучила Столипіну в руку, друга, відскочивши від орденського хреста св. Володимира, – у живіт. Поранений Столипін перехрестив імператора, присів у крісло і промовив: «Счастлив умереть за царя». Прем’єра доправили до Хірургічної лікарні доктора медицини І. С. Маковського на Маловолодимирській вулиці (нині – вулиця Олеся Гончара, 33б) – одну з найпрестижніших лікарень Києва.
Стрілянина в театрі сколихнула місто. У Володимирському соборі відслужили урочистий молебень за одужання пораненого, стан здоров’я Столипіна не сходив з інформаційного порядку денного, двічі на день газети публікували відповідні бюлетені. Проте ані найсучасніші досягнення медицини, ані молитви не змогли врятувати політика – його рани виявилися несумісними з життям. За п’ять днів, увечері 5 вересня, поранений Петро Столипін помер.
Згодом убивцю судили та стратили. Швидкість слідства й поспішність у виконанні вироку вже тоді навела декого на думку про причетність влади до гучного політичного вбивства, суперечки щодо цього не вщухають навіть тепер.
План київського міського театру. Хрестиком позначено місце, де стояв П. А. Столипін у момент пострілу (Весь Киев. – 1911. – С. 947)
Під впливом замаху, коли (поки) прем’єр був ще живий, у депутатів Київської міської думи виникла ідея нагородити голову Ради міністрів, гофмейстера (керуючого монаршим двором) Петра Столипіна званням почесного громадянина Києва. Наступного після трагедії в опері дня відбулось екстрене засідання думи, на якому, вочевидь, й було ухвалено відповідне рішення. Вже 3 вересня міський голова Іполит Дьяков за процедурою направив київському губернатору Олексію Гірсу прохання клопотатися про подальше просування справи.
Вочевидь, тут відбувся прояв звичаю надавати звання почесного громадянина представнику вищих урядових кіл як вияв лояльності, до того ж міській думі ні до чого був негативний імідж Києва як міста, де можуть ставати такі прикрі випадки, як політичні вбивства. Тим доречнішим виявився поспіх в ухваленні рішення, коли прем’єр помер – тут уже був мотив вшанування та визнання заслуг високопосадовця, якого вбили з політичних мотивів. На додачу до надання звання почесного громадянина вулиця, на якій розташовувалася клініка, де прем’єр пішов із життя, була перейменована на Столипінську.
Дев’ятого вересня Столипіна поховали, тексти жалобних телеграм заповнили телеграфні стрічки та приймальні високих кабінетів,