предметного світу. Головний герой будує власний дім, плекає здичавілі яблуні, розбиває квітники. Навесні у нього «цвіло навіть каміння». Кохання – це та всевладна творча сила, яка спонукає Павла до вибору активної життєвої позиції і до «здобування» світу.
Головний герой переживає справжню пристрасть, занурюється у романтичну атмосферу ностальгійної, засадничо легкої музики, примітивних фільмів про любов, томливих, завантажених сексом романів, мелодійно-млосних і кабалістично-натхненних віршів. Йому все видавалося «надреальним, надфізичним, наддоторкальним, почував себе не на твердій груді земного підложжя, а у висотах і надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвіту. Такого сакраментально дурного положення не видумати і не виказати найбезглуздішому фантастові, навіть коли ми лежимо десь під плотом, залиті алкоголем. Немає бо шаленішого оп’яніння, як оп’яніння власною кров’ю». Пристрасть до жінки наповнює Павлове життя вагомим смислом і значимістю, хоча автор трактує її в суто античній традиції як недугу, неміч, паталогію, гангрену, що примусила головного героя «стати подразненим, настороженим, невротичним, перевантаженим бурхливими імпульсами». Підхоплений хворобливим станом та еротичним жаданням, почуваючись Колумбом, Павло прагне розкрити таємницю жіночої плоті, він має претензії не до Лени як особистості, а до її «очей, уст, грудей, стегон, поглядів». Закоханий прагне насолоди – цілком тривіальна ситуація. Ще наприкінці 30-х років ХХ століття Д. де Ружмон розрізняв пристрасть-страждання і пристрасть-насолоду. Видатний швейцарський мислитель нарікав на надмірне захоплення книгами і фільмами, на ідеалізовану еротику і на втечу від механізованої нудьги, що надмір оспівували тільки втіху. Внаслідок цього людина почала вбачати у цьому обіцянку наповненішого життя, силу, яка може перетворити дійсність у щось, що існуватиме поза межами щастя і страждання, у палке блаженство. Вона розучилася відчувати все, що є стражданням, натомість утішається всім, що є насолодою[3].
Блаженство і втіху першопрохідцю обіцяло підкорення цілини, океану, гірського потоку, тобто всього, що зберігало на собі печать таємничості, незайманості, дикості. Павла Даниліва приваблювала широта і глибина води, її пасивна жорстока могутність, її будуюча і руйнуюча стихія, її життєдайна і смертоносна сила. Ніяке інше почуття не врізалося так гостро і глибоко в його чоловічу природу, як почуття води та її незбагнутої дії. У всіх міфологіях світу вода становить пасивну первісну матерію жіночої істоти, з якої за допомогою плодотворного доторку чоловічої істоти виникало нове життя. Цей анімізм, на думку С. де Бовуар, особливо запав у серця чоловіків. Для моряка море – небезпека, підступна жінка, яку важко здолати, але яку він плекає у своєму прагненні покорити. Для альпініста гора – сповнена гідності, норовлива, незаймана і зла дівчина, а він, ризикуючи життям, воліє підкорити її[4].
Героя роману «На