смутні. Можливо, вони все ще бачать табори Колими, Авшвіцу, гарячі пристрасті, холодні бункери, танки, літаючі фортеці. Неймовірні свідки неймовірного суду, що його скликано судити віки і епохи.
Потяг женеться далі, на ранок він перетяв границю Сполучених Стейтів, земля вкрита інеєм, минають будови, гаї, поля, ферми. Згодом знов вернулися до Канади, а на вечір зі зменшеним темпом обережно в’їжджаємо до великого міста Монтреал.
Після Европи приємно бачити ціле, незруйноване місто, ніде ніяких руїн, яскраві неонові реклами, многолюдні вулиці і безконечна кількість моторових возів. На пероні чути англійську, французьку, німецьку, українську мови, я пручаюсь з кожним написом, мої настрої розгублені, почуття осамітнення.
Пересідання на нормальний «Кенедієн Пасифік» – експрес, якого завданням пересікти континент і викинути мене на березі Тихого океану. Неймовірні простори, ґраніт, ріки, озера і ліс. Вони лежать спокійно, вони стоять задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподіваються. Земля жива й насторожена, вона планує свою казку майбутнього і розказує її вітрам, деревам, воді… І довга, провокуюча дорога крізь граніт і ліси до людського серця і мізку.
То знов появляються і розгортаються до обріїв прерії, покраяні ланами й дорогами, де і звідки взялися ті майстри, що зробили з цього таку шахівницю. Царство тракторів, пшениці і тяжких, дійних коров. І широкого, синього неба.
А далі велетні гір і сяючі снігом шпилі. Бритійська Колумбія[85] з її купами порваної на кусся плянети. Ціла розпука, що після Бенфу[86], ніч закрила цей маєстатичний катаклізм від мого гарячково-ненаситного ока. Але з ранком потяг еластично вривається у стихійно-величну долину Фризера[87], що нагадує епоху динозаврів. Ввижалося, що з її гігантських гаїв червоної сосни незграбно висунуться бронтозаври, здіймуться почварні ящурі й заревуть мастодонти. Забувалося, що їдеш найдосконалішим потягом нашої цивілізації і не вірилось, що тут же поруч бігли асфальтові дороги, білі будівлі, телеграфні стовпи і барвисті написи.
Останній ранок моєї дороги океану й континенту, два тижні часу і мільйони вражінь. На диво, ясний, прозорий, рахманний, обіцюючий. Скоріше встаю, уважніше голюся, одягаю найкращий одяг, зав’язую найпривабливішу краватку. І готовий до найсудьбоноснішої зустрічі.
Нарешті і сама зустріч. Година дев’ята і сорок п’ять хвилин ранку. Субота. Восьме жовтня. Ці дати, як граничні, кам’яні стовпи, врізались у мою тямку. Величезний, впотілий дизелевий локомотив зупиняється. Багато людей і між ними троє міцних, повнолицих добродіїв, які кинулись мені назустріч. Моя матірна мова виразно зазвучала в повітрі. Мій на грудях квиток нарешті виконав свою ролю. Добродії кинулись до мене, і ми обіймались, ніби рідні брати, які цілу вічність не бачились.
Далі, звичайно, ми їхали просторим, не дуже новим автом, я сидів спереду з моїм «спонзором» Сенишиним, який вів машину, а наші друзі зі своїми власними машинами творили