Тома де Торквемадо саме тоді, коли він допитує і палить відьом.
І от на полях цих судьбоносних боїв, в розгарі най- впертіших змагань за бути чи не бути мого парубоцтва, на краю прірви мого одруження, я несподівано, дивовижно і провокативно зустрів Лену.
Лена
Моя Олена, яку буду звати автентично Леною, не мала мітологічної біографії, за неї не змагалися царі і не було спалено Трої, але її минуле до певної міри оповите не менш фантастичною містикою, ніж і Олени, дочки Зевса і Леди, дружини царя Менелая, бо і вона належала до тих загадково-чудодійних сотворінь, яким приречено творити легенди і приносити в жертву не одну Трою.
Досить часто трапляється, що химерне життя, ні з сього, ні з того, втне з вами дивовижну штуку, напутить на химерне діло, наведе затемнення думки, оплутає глузд і зробить з вас гротескового паяцика вашої власної пристрасти. І це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути здійснення вашої найпривабливішої мрії… Це може лишитися вашим найкращим спогадом… Це може стати леґендою вашого життя.
Містерія моєї Лени починається з того факту, що вона народжена, як і я, у місті Харкові і що її батька так само, як і мого, одного разу «не стало», їх серед ночі забрано з хати і кудись вивезено, з тією тільки різницею, що мого батька, народного учителя, «не стало» за «буржуазний націоналізм», тобто, що він трохи більше, ніж було урядово дозволено, вживав української мови, а її батька, відомого інженера, за будинок у Харкові і віллу в Криму, а до того чужинецьке прізвище, що на мові тієї доби значило «чужоземний шпигун». Саму ж Лену, з її матір’ю і старшим братом, після арешту батька, так само, як і мене з моєю матір’ю, викинуто з мешкання на вулицю і залишено напризволяще, лишень, що вони виїхали не як ми, на село, а переїхали до Одеси[93], де її мати стала кондукторкою і десять років водила одеський трамвай, що зберегло їх при житті, а моя мати на селі, під час колективізації, загинула з голоду.
І родилась Лена рівно десять років пізніше, ніж я[94], тобто вона вже не знала «проклятого царського часу» взагалі, а я ще мав на собі маленьку плямку «ганебного минулого», хоча дуже можливо, що ми не раз зустрічалися на вулиці Сумській, де стояв їх злочинний дім, а з її старшим, струнким, білявим, ластовинястим братом ми разом ходили до народної школи, грали «гилку» і вчилися курити.
…І нарешті, ми однаково затратили пів життя «для добра майбутніх поколінь», об’їхали пів світу, щоб знов зустрітися на перехресті вулиць Батерст – Дандес в Торонті, Онтаріо, біля зупинки трамваю насупроти німецької аптеки «Медіка».
Коли я приходив з нічної зміни роботи, я, звичайно, до обіду спав, а потім одягався і простував вниз по Маркгам до вулиці Квін, де на розі містилася харчівня «Йорк», власником якої був мій господар Пилип Стецик. Це була пісна, одноманітна вулиця, заселена переважно сірим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками історичної давности, зі всілякими хитро-мудрими ґаночками,