не відзначалася великою відвагою, я вказав їй місце, і вона слухняно, як школярка, присіла на краю канапи, стиснула щільно свої гарні стрункі ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делікатно тримала невелику округлу солом’яну торбинку, мов би хотіла цим закрити свої провокуючі коліна. Я намагався безуспішно защіпнути комір своєї сорочки, який настирливо не хотів слухатись, і розпачливо шукав дотепніших слів, щоб розпочати розмову.
– То це ви є та леґендарна Нора Глідерс? – нарешті вирвалось у мене.
– Не Нора, а Лена, – почув я спокійну відповідь.
– Ах, вибачте! А чому справді Нора? Чи не ремінісценції з Ібсена[103]? Ваше прізвище скандинавське? – намагався я виправдати свою розгубленість.
– Ви знаєте Ібсена? – легковажно запитала вона і враз спохватилася, намагаючись затерти свій нетакт. – А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? – питала вона з ноткою, в якій проривалися її природні властивості спротиву і насмішки.
– О! – хотілося мені вийти з непевності. – Можливо, не вперше… І багато чув…
– Багато чув? Хіба що від Зіни. Це вона творить легенди. Не розумію, де могли ви мене бачити.
– Де-небудь… На вулиці… Випадково. Чим можу вам служити?
– Нічим. Хотіла вас бачити.
– Мене?
– Ви здивовані?
– Смертельно. Чому? – я починав входити в свою нормальну роль, мені відмикався язик.
– Мені сказали, що ви знаменитість.
– Це також творчість Зіни, у неї багатий язик.
– Можливо… Що ви вийнятково твердий, зарозумілий парубок, якого не бере ніяка зброя. І я читала вашу статтю.
– Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, мені ця місія імпонує у наш мілітарний вік. А яку статтю ви читали?
– Вже не пригадую.
– Це добрий знак… Щоб не перебільшити моєї зарозумілости. І ваше післанництво мені імпонує… Хто його автором? Чи також Зіна?
– Розуміється.
– Не тільки багатий язик, але й багата фантазія. Чим пояснити її агресивні наміри?
Вона не відповіла, а питала своє:
– А чи це правда, що ви аж такий…
– Зарозумілий? – перебив я її.
– Ну, хоч би.
– Хіба не бачите? Зіна і тут не помилилася. Зарозумілість – моя професія. Зіна і це прекрасно врахувала.
– Ні, це ширша опінія.
– Чи не агенція Ґалюпа? Як тут не бути зарозумілим… Стільки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?
– Ні.
– Не курите? – вирвалось у мене щире здивування. – І, напевно, не п’єте?
– Чай, каву.
– Маю «рай-віски», «скач-віски»[104], коньяк, чері[105]…
– Не вживаю.
– Може, належите до «свідків Єгови»?
– Можливо.
– То, може, перейдемо до кав’ярні?
– Хіба тут погано? Маєте гарне мешкання.
– Гарне мешкання?!
– Багато книжок, журналів. Де берете час на читання?
– Просто читаю. Без часу. Інколи просто в роботі.
– На