акторські прикмети… Ще не були залюблені, але… були одружені… – тут рука її помітно здрігнулася. – Тепер ви не вдоволені, шукаєте гострих почувань і, можливо, пригод. Хочете бути оригінальною і складною, але любите простоту… І навіть щирість. І навіть сентимент… Засадничо, маєте добру вдачу, яку намагаєтесь не виявляти… Будете мати двоє…[110]
– О! Досить! – вирвалось у неї і вона відняла руку. – Ви в це вірите? – питала збентежено.
– Розуміється – ні. Це лиш жарт.
Це був справді жарт, але він давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навіть її акторство. Була розчервоніла, на устах непевна усмішка, на виду безпосередність і щирість.
Вона встала, що значило кінець відвідин, я визвався її провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освітлену, заставлену автами вулицю, відчувалась свіжість весни з чистим, вимитим небом і серпиком місяця в його глибині, я відчував вдоволену, провокуючу, егоїстичну приємність. Ми повільно і мовчазно пройшли до звороту вулиці Гарборд, повернули вліво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров’я, силу, молодість, певність.
Ми дійшли до авеню Шша, повернули вліво, минули кілька будинків і зупинилися перед одним звичайним, дуже подібним до решти, будинком з кам’яними, сірими східцями. Лена жила на другому поверсі, її вікно виходило на задній двір, і спереду не можна було його бачити.
Ми попрощалися дуже спокійно, я дістав дозвіл «заходити», не домовились коли, не зраджували поспіху – дуже знайома і нормальна процедура в таких випадках з бажанням затримати незалежність, хоча на цей раз мені дуже хотілося щось в цьому змінити. Обіцяв «дзвонити» і провів її поглядом аж на її сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась… Перед тим вона деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотів її слухатись.
А коли я взнесло і надземно вертався назад з почуттям легковірного переможця, я вперше за довгі роки цієї практики відчув своєрідний надрив, ніби в мені щось дошкульно повернулося іншим, незвичним боком. Вражало, що я так опукло і виразно пам’ятав сливе кожне її слово і що якось так діткливо і безнастанно відчував її присутність. Ось я сам, але здавалось, що вона поруч. Її астральність була незаперечною.
Я дістав імперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тільки не був у фабриці, я був на вулиці Шша. Це не давалося легко і не виглядало гладко. Лена ставила спротив, була в постійній опозиції, грала певну роль, яку виконувала зворушливо майстерно. Постійне «завтра», постійне «післязавтра», постійне «у вівторок». Вона завжди «не буде дома», завтра «не може», післязавтра «занята». О, до чорта з такими примхами! Невідомо, звідки взялося у мене стільки терпеливости, стільки настирливости і стільки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо, вона справді занята, особливо вечорами, але мене це не переконує, а її не виправдує, головне, що я не втаємничений в її справи, я перебуваю у туманній непевності, вона має своєрідну вдачу наполегливої відокремлености і практикує разючу техніку