щоб не поцілувати.
– Не смійте! – кричала вона. – Вкушу!
Я кидав її на постіль Зіни, відходив на бік, сідав в куті на тапчані, закладав ногу на ногу і з зніяковілою усмішкою спостерігав її борсання.
– Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви сильний, як кінь… Мало не зломив моїх рук, – скаржилась вона.
Я ствердливо похитував головою і все посміхався. Щоб віддячитись, вона ставала в позу манекена, здіймала над головою обидві руки і виграючи долонями якісь вихиляси, оберталася перед мною, ніби на крузі. Її гнучке, здорове тіло пластично, поволі вигиналося, вібрувало, це виходило вражаюче і майстерно, я був захоплений, але далі мовчав. Тоді вона зупинялася і питала:
– А чи знаєте ви цей вірш? – і не чекаючи відповіді, декламувала німецькою мовою:
Я живу життям всезростаючих кругів,
що піймають всі речі.
Можливо до останнього не хватить напруги,
але не буде втечі.
Я кружляю круг Бога, круг древньої вежі,
я кружляю тисячеліття:
і я ще не знаю чи я сокіл, чи стежа,
а чи лиш пісня-молитва[117].
Це Рільке[118], і передав я його не конче дотепно, в моїй особистій мові нема адекватности його настроїв, але мені подобалась та декламація, яка гармонійно зливалася з її тілом і з її настроєм. Я розумів той її, як повінь, як гірська лавина, всепориваючий, нестримний гін її сильного жіночого пориву і її прагнення цілою гамою загравань накинути мені свою волю. О, я знав, що вона і така сильна, що її гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево і без змагання.
Це наше напружене борюкання перервав знов дзвінок телефону знизу, їй зачасто дзвонили, мене це сердило, і я не міг цього заховати. Вона з місця зривалася і, навіть не вибачившись, прожогом бігла вниз, ніби там вибухла пожежа, інколи довго барилася, а коли верталася, мала таємничу, змовницьку міну, що мене нервувало ще більше.
– Ви щось кажете? – могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим.
Я відривав погляд від її картини і питав:
– Чому ви тримаєтесь якраз цієї теми? – маючи на увазі картину.
– Я вам сказала.
– Тим віршем?
– Народження. Зростаючі круги.
– Ви не песимістка?
– Але ви песиміст.
Вона виразно натякала на мою нетерпеливість… На її телефони… На її незалежність. Я намагався забути довгі телефони, не питати, з ким вони і для чого, тримати стиль і рівновагу. А коли відходив, вона несподівано казала:
– Приходьте завтра. Хочу вас малювати.
Вона ніколи ще не казала прийти «завтра». Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кілька днів різниці…
Другого дня вона справді мене малювала, у хаті було душно, ми вийшли на задній двір і примістилися на травнику під дубом. Лена була у своєму замащеному фарбами халаті, їй це дуже личило, я сидів на стільці непорушно й спостерігав її фігуру, рухи, вираз. У цій своїй ролі вона виглядала чарівно або чаруюче і я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею – єретична, боязлива, непевна