заперечно похитала головою.
– Нічого не змінилося. Я б помітила. Ми були дуже близькі.
«Бреше. Питання – навіщо?»
– Ви впевнені? – Скляр дав дівчині шанс реабілітуватися.
– Впевнена, – коротко відрізала, не зводячи свого прямого погляду зі слідчого.
Харків. Понеділок, 4 листопада 2019 року. 21:30
– Будьте обережні, Анно, – Єгор тримав дверцята автівки, які кілька секунд тому галантно відчинив перед дівчиною.
Анна завела машину, похмуро подивилася на Єгора й хотіла щось відповісти, та передумала.
«Не вірить, що я хочу допомогти», – підозра Скляра остаточно зміцніла. Поліцейський зачинив машину. Хвилину-другу спостерігав за BMW, що поволі віддалялося й врешті розчинилося у вогнях вечірнього Харкова.
Несподівано стало самотньо. Єгор натягнув на голову каптур, рятуючись від холодних дощових крапель. Роззирнувся. Перехожих значно поменшало.
«Тепер потрібно пригадати, як дійти до готелю», – зітхнув.
Похнюпившись, він швидко закрокував Сумською[11].
Охоплений власними думками, слідчий не помітив, як повз рушила ще одна автівка.
І попрямувала в тому ж напрямку, що й BMW.
Харків. Вівторок, 5 листопада 2019 року. 16:15
Уже другого дня ентузіазм Єгора зник. Піднесення, яке охопило в понеділок, коли вперше з’явився на курсах, змінилося на розчарування. Все-таки велика кількість нових людей поряд – не його парафія.
Із заздрістю спостерігав за колегами з Луцька та Рівного (усіх знав), коли ті спромоглися швидко знайти нових гарних знайомих. Виявляється, уже вчора ті разом ходили на пиво. «Не звикати», – вирішив Скляр і зосередився на навчанні.
О третій він із полегшенням зітхнув, відкараскавшись від усіх старих та нових знайомих, помчав на роботу до Льоні. Відтак дізнався новини. Володимир Корідзе – власник будинку, де знайшли рештки Олександри Альтман, виявився темною конячкою. За інформацією колег із Німеччини, про чоловіка відомо надто мало: той справді живе в Німеччині (є дані про в’їзд до країни, його адреса у Франкфурті-на-Майні), тримає невеличку пекарню, в Україну давно не в’їжджав.
– Чим займався до виїзду з країни? – Єгор замислено поторсав свою руду борідку. Перед від’їздом він встиг побувати в барбершопі[12], тож тепер міг пишатися акуратно підстриженим волоссям, борідкою та вусами.
У кабінеті вони з Льонею були самі – неймовірна полегкість після наповненого великою кількістю нових людей дня.
Льоня відмахнувся:
– Дрібна підприємницька діяльність. То те, то се. Нічого особливого.
– Не притягався?
Льоня заперечно похитав головою. З цікавістю роздивився приятеля. За роки той майже не змінився. Такий само похмурий, завзятий у роботі і… нещасний. Навіть не постарів. Тільки що бороду й вуса відпустив.
– Не притягався.
Льоня злегка усміхнувся: Єгор так цю справу не лишить. Колега з Рівного «висяків» не любить. Якби ж то тільки сам Льоня мав таку саму віру в правосуддя.