нічну зміну, патрульна почувалася страшенно змученою. На щастя, зміна видалася більш-менш спокійною – правопорушення незначні й нечисленні. Щойно вони з Андрієм привозили п’яних на освідування[13]. Троє людей подзвонили на 102 повідомити про те, що водій відмовляється садити їх в автобус до Познані. Виявилося, що подорожні п’яні як чіп, а при собі ще мають цілу пляшку для продовження вечірки в дорозі. Усе завершилося тим, що автобус поїхав до Польщі без них. І після освідування горе-заявники отримали штраф згідно зі 178-ою статтею адміністративного кодексу України[14].
Власта закінчила розмову з Мирославом, колегою з іншого екіпажу[15], одного з тих, що допомагав завезти п’яних на освідування. На автовокзал, окрім Властиного, мусили виїжджати ще два екіпажі, оскільки подорожніх троє. Патрульним забороняється саджати до автівки більш ніж одного правопорушника.
Втомлена, вона роздивилася нову заставку в смартфоні: гори й бірюзового кольору озеро. На годиннику за три хвилини перша. Зробила гучніше радіо, відтак повернулася до споглядання нічного міста. Воно їй подобалося. Тиша, світло ліхтарів, мало машин і спокій. Втомившись, вони з напарником якийсь час їхали мовчки.
– Якийсь дивний, – зауважив Андрій, несподівано порушивши тишу.
Патрульні саме під’їжджали до зебри, попереду непевною ходою намагався перейти дорогу невідомий.
– Щось не так. Давай перевіримо, – погодилася напарниця.
Андрій припаркував автівку, і патрульні попрямували до чоловіка, який вже встиг дійти до тротуару.
– Шановний, з вами все добре? – гукнула Власта з тривогою у голосі.
Чоловік не відповів. Навіть не повернув до них голови. Натомість похитнувся й мало не впав. Кілька секунд він постояв і продовжив йти.
– Агов! З вами все добре? – Андрій наздогнав невідомого. – Власто, йди сюди швидше.
Хлопчина (на вигляд не старший, ніж двадцять років) заперечно похитав головою. Праву руку він міцно притискав до серця.
– Дивись на мене. На мене дивись. Присядь. Присідай.
Невідомий уперся. Він не мав бажання тут стовбичити й тим паче з кимось балакати. Мовчки похитав головою й зібрався йти.
– Ти чув чи ні? Присядь, – вхопив за руки й легенько потягнув донизу, аби той нарешті послухався.
Андрій допоміг хлопцеві сісти на землю. Навіть у світлі ліхтарів помітно було його бліде обличчя. Невідомий несподівано застогнав: гучно, скривившись від болю.
– Заспокойся. Заспокойся, – Власта схилилася біля нього. – Андрію, викликай швидку.
Сильний вітер жбурнув волосся на очі. Змахнувши неслухняне пасмо, патрульна накинула на голову каптур.
– Чорт, – стиха вилаялася Власта, зосередивши увагу на хлопцеві: його вигляд їй не подобався. – Тихо-тихо. Усе буде добре, – спробувала заспокоїти молодика, поки напарник по рації викликав меддопомогу.
– Що сталося? – Андрій заговорив до невідомого, присів поряд навпочіпки.
Хлопець пробурмотів щось незрозуміле.