– нема з того пуття.
Ти, що ідеш своїм шляхом увись,
До світла винеси, з чим я возивсь.
Ти знову кривишся й плюєш,
І знов старої ти співаєш:
Ніщо твій смак не вдовольняє?
Мені ти серце розіб’єш!
Іди за мною, друже…Ось!
Найліпший лік від диспепсії:
Ковтай мерщій, без істерії
Цю жабу жирну! Уляглось?
Я знаю багатьох людей
Про себе ж геть нема ідей!
Либонь заблизько придивляюсь –
В очах собі геть розпливаюсь.
Себе щоб ліпше упізнати,
Десь далі маю влаштуватись.
Не так далеко, як мій враг!
А друг чого ж далеко так?
Між ним і мною осередок!
Про що прошу, чи доберете?
Я маю понад сотню сходин
Здолати ввись. Гука зі споду:
«Жорстокий ти! Ми ж не камінні!»
Я маю вгору йти по сходах,
Не-хоч, а підставляйте спини!
«Де й дівся шлях! Кругом смертельна тиша!»
Ти з волі власної той битий шлях залишив!
Мандрівнику, тверезим оком скинь!
Ти заблукав – біда тобі й загин.
Глянь – під рохкання свиняче
Беркица мале дитя!
Безпорадне, тільки плаче,
Дибатиме до пуття?
Так, навчиться, безперечно,
І танок покаже свій!
Як на дві ноги зіпнеться,
Рушить ще й на голові.
Якби круглесеньким барилом
Круг себе я, знай, не крутилось,
Мене могло би присмалити,
Бо я при сонці мушу жити.
Мені мій ближній не до шмиги:
Нехай ішов би неборак
За обрій дальній; а відтак,
Мені за зірку бути міг би!..
Щоб своєю благодаттю
Нам не надто допікати,
Зображаєш дідька ти.
Попри машкару, одначе,
Видко по очах – святий!
А. Чого стоїть він там безгласно
І прислухається так жасно?
Чого він так заціпенів?
Б. Як всі, хто ланцюги носив,
Він чує скрізь кайданів брязкіт.
Не попихач нікому я, ані керманич.
Покірний? Ні! А владний? Ні, тим паче!
Як не страшний собі – то вже й нікому:
А владу завжди страх бере, відомо.
Собі ж себе вождем я не призначу!
Люблю, як лісова й морська звірина,
У милий заблуд затишно поринуть,
Щоб потім знов з туману далечіні,
Себе ж таки додому приманити
Себе самим собою спокусити.
Папір пером своїм дере —
Премудрість в коментарії —
Мов справді primum scribere,
Deinde philosophari.[7]
Так!