бабрає, дідько його шквар!
То я приречений на базгранину? —
Перо вмочаю сміло в каламар,
І, знай, рядки виводжу без упину.
Я втішений, що – в справі цій мастак —
Чимало ще я зможу написати!
А що у тих писаннях сенсу брак…
Хіба читає хто мої трактати?
Цей сходить ввись – його хвалімо!
Та інший сходить з височин!
Від наших вихвалянь він вільний,
З вишніх він чистин!
Життя напів спливло,
Збігає час, душа твоя тремтить!
Заблукана давно
Шукає – не знайде; вагання мить?
Життя напів спливло:
Облуда, біль – годинами щемить!
Нащо тобі воно?
Причин причину мушу я знайти!
Так! Звідки я, мені відомо!
Я ненаситний, наче пломінь
Я сяйвом спалюю себе;
Єдино світло осягаю,
А присок – все, що я лишаю:
Я пломінь, що зійшов з небес.
Твій шлях орбіти обійма,
То що тобі всесвітня тьма!
Крізь час і простір радо плинь!
Юдоль чужу тобі – відринь!
Світи віддаленим світам:
Тобі переступ співчуття,
Й одна чеснота: чистота!
Книга перша
1
Вчителі – про мету існування. Хоч прихильним, а хоч злим оком дивлюсь я на людей, я завжди бачу їх – усіх разом і кожного окремо – зосередженими на одному завданні: вони роблять те, що стосується збереження людського роду. І, звичайно ж, не з любові до цього роду, а тільки тому, що немає в них нічого не давнішого, потужнішого, невблаганнішого, непереборнішого за цей інстинкт – бо він є сутністю нашого роду й племені. Хоча ми, через свою звичну короткозорість, охоче беремося до розрізнення ближніх своїх на корисних і шкідливих, добрих і поганих, по триваліших роздумах і зваживши на масштаби справи, ми втрачаємо впевненість у доречности такого ретельного розподілу і, зрештою, полишаємо його. Навіть найшкідливіша людина може виявитися найбільш корисною з точки зору збереження виду, оскільки вона плекає у собі – чи, завдяки своїм діям, в інших – імпульси, без яких людство давно б зледащіло і занепало. Ненависть, зловтіха, хижість, властолюбство і решта того, що називають злом, належить до дивовижної економіки збереження виду – безперечно, вкрай дорогої, марнотратної і, в цілому, доволі безглуздої економіки, що, однак, досі переконливо виправдала себе у збереженні нашого виду. Я, зрештою, не знаю, чи здатний ти, мій любий товаришу, мій ближній, жити на шкоду роду людському, тобто «нерозумно» й «погано»: те, що могло завдати шкоди виду, ймовірно, вимерло впродовж тисячоліть і тепер є однією з речей, недоступних навіть Богові. Віддайся цілковито своїм найкращим чи найгіршим бажанням, і, перш за все, загинь! – в обох випадках ти, ймовірно, у який-небудь спосіб, таки виявишся заступником і благодійником людства і, відповідно, здобудеш серед людей і хвалу, і глузи! Однак ти ніколи не знайдеш того, хто зміг би сповна висміяти тебе, індивіда, так, щоб ясно донести до твоєї свідомості твою мушину нікчемність і жаб’ячу