задоволення і невдоволення досягають такого ступеня, що інтелект має або замовкнути, або йти до них на службу; тоді серце переміщається у голову людини, і ми говоримо про «пристрасть». (Можливі, звісно, протилежні ситуації, сказати б, «пристрасть навиворіт», як, наприклад, у Фонтенеля, якому хтось – як розповідають, – поклавши руку на його груди над серцем, сказав: «Те, що ви тут маєте, любий, це теж мозок».) Саме нераціональність або викривлену логіку пристрасти зневажає тривіяльний у шляхетному, особливо, якщо вона спрямована на об’єкти, цінність яких видається тривіяльному геть фантастичною і довільною. Його дратує той, хто підпорядковується череволюбству, але він розуміє спокусу, яка тут царює; натомість він категорично не розуміє, як, наприклад, заради пристрасті до пізнання можна поставити під загрозу свої здоров’я і честь. Смак вищої натури спрямований на винятки, на речі, які, зазвичай, залишають інших байдужими і позбавлені явної солодкості; вища натура має свою особливу міру вартости. Але то радше упередження, буцімто, вона не посідає звичайної міри вартости; насправді ж, вона радше послуговується своїми уявленнями про цінність і нікчемність як загальнопоширеними і, таким чином, стає незрозумілою та непрактичною. Лише зрідка вища натура зберігає стільки здорового глузду, що здатна розуміти пересічних людей і поводитися з ними як з такими – частіше, вона вірить, що її пристрасть наявна, як прихована пристрасть, в усіх, і саме така віра сповнює вищу натуру світіння і красномовства. Якщо виняткові люди не вважають себе винятковими, як би вони могли зрозуміти тривіяльну натуру і оцінити правило, винятком з якого вони суть? І тому вони теж говорять про дурість, розпусність і недоладність людства, дивуючись на те, як шаленіє світ і чому він не визнає того, що «йому потрібно».
Такою є одвічна несправедливість шляхетних.
4
Видозбереження. Найсильніший злий дух досі найбільше сприяв поступові людства: лихі голови неодноразово розпалювали поснулі пристрасті (будь-яке впорядковане суспільство присипляє пристрасті), вони завжди пробуджували потяг до порівняння, загострювали суперечності, розбурхували нові прагнення – до зухвалого, неперевіреного, вони підбурювали людей висловлювати думки проти усталених думок, малювати нові образи проти усталених образів. Здійснювалося таке здебільшого зброєю, поваленням межових знаків, порушенням благочестя, але також – впровадженням нових релігій, нової моралі! Кожному вчителеві і проповідникові нового притаманне оце «лихе», що так дискредитує завойовників, попри те що виявляється витонченіше, не одразу виливається у роботу м’язів і тому не так підриває довіру до цього нового! Нове, однак, за будь-яких обставин є злом, у ролі того, що перемагає, ламає давні межі й давнє благочестя; і тільки давнє залишається добрим! Добрими людьми в усі часи виступають ті, хто глибоко саджає давні думки і отримує з них плоди – це землероби духу. Але будь-який ґрунт врешті-решт виснажується і має знову бути зораний