секунду про всі струмки і потоки світу, про прохолоду і вологу, про океан Гомера і про води, якими ходив Петро, або ж літера стає птахом, задирає хвоста, настовбурчує пір’я, надувається, сміючись, відлітає. То як, Нарцисе, ти, мабуть, не дуже хорошої думки про такі літери? Але я скажу тобі: ними Бог написав світ.
– Я про них хорошої думки, – відповів Нарцис сумно. – Це чарівні літери, ними можна вигнати всіх бісів. Щоправда, для занять науками вони не годяться. Розум любить міцне, оформлене, він хоче покладатися на свої знаки, він любить те, що є, а не те, що буде, дійсне, а не можливе. Він не терпить, щоб омега ставала змією або птахом. У природі розум не може жити, лише всупереч їй, тільки як її протилежність. Тепер ти віриш мені, Ґольдмунде, що ніколи не будеш ученим?
Ще б пак, Ґольдмунд вірив цьому давно, він був з цим згодний.
– Я вже зовсім не переймаюся прагненням вашого розуму, – сказав він, майже сміючись. – З розумом і з ученістю у мене складається так само, як і з моїм батьком: мені здавалося, що я його дуже люблю і схожий на нього, я був прихильником всього, що він казав. Але щойно повернулася моя мати, як я знову дізнався, що таке любов, і поруч з її образом батьків став раптом дрібним і безрадісним, майже огидним. І тепер я схильний усе розумове вважати батьківським, не материнським, а ворожим материнському і не вартим великої поваги.
Він говорив жартома, але йому не вдавалося розвеселити сумного друга. Нарцис мовчки дивився на нього, в його погляді була ласка! Потім він сказав:
– Я прекрасно розумію тебе. Зараз нам уже немає потреби сперечатися; ти пробудився і тепер вже знаєш різницю між собою і мною, різницю між материнським і батьківським началом, між душею і розумом. А скоро, мабуть, ти визнаєш ще й те, що твоє життя в монастирі і твоє прагнення чернецтва було помилкою, вигадкою твого батька, який хотів цим спокутувати пам’ять про матір, а може, й просто помститися їй. Чи ти ще досі вважаєш, що призначений усе життя залишатися в монастирі?
Задумливо розглядав Ґольдмунд руки свого друга, ці благородні, строгі і разом з тим ніжні, худі й білі руки. Ніхто б не засумнівався, що це руки аскета і вченого.
– Не знаю, – сказав він співучим, дещо нерішучим голосом, розтягуючи кожен звук, який з’явився у нього з якогось часу. – Я справді не знаю. Ти досить суворо судиш про мого батька. Йому було нелегко. Але, можливо, ти й маєш рацію. Я вже понад три роки в монастирській школі, а він жодного разу не відвідав мене. Він сподівається, що я назавжди залишуся тут. Може, так було б найкраще, я ж і сам завжди цього хотів. Але тепер я не знаю, чого саме хочу. Раніше все було просто, просто, як літери у книзі для читання. А зараз все не просто, вже навіть літери. Все стало багатозначним і багатоликим. Не знаю, що з мене має вийти, зараз я не можу думати про такі речі.
– Ти й не повинен, – сказав Нарцис. – Час покаже, куди веде твій шлях. Він почав повертати тебе назад до матері і ще більше наблизить до неї. Щодо твого батька, то я не надто засуджую його. А хіба ти хотів