тому відчуттю радості, яке піднялося в ньому, коли матір промовила ці слова, такої радості він не знав уже багато тижнів; було в тих словах почуття солідарності – вони удвох проти цілого світу, вони знову єдина спільнота, і «Це – не ваша справа» стало гаслом їхніх спільних зусиль, ознакою того, що вони тепер цілковито покладалися один на одного. Після купівлі тих чи інших меблів вони ходили в кіно, тікаючи на пару годин з холодних вулиць до темряви затишного кінозалу, дивлячись все підряд, що траплялося. Вони завжди займали місця на гальорці, бо мати мала там можливість курити. Вона курила одна за одною цигарки «Честерфільд», і вони дивилися фільми за участю Алана Ледда, Мерілін Монро, Керка Дугласа, Гері Купера, Грейса Келлі та Вільяма Холдена – вестерни, мюзикли, наукову фантастику, і неважливо, що крутили того дня: вони просто заходили, сподіваючись на втіху від перегляду таких фільмів, як «Барабанний бій», «Вера Крус», «Немає бізнесу кращого за шоу-бізнес», «20 тисяч льє під водою», «Поганий день в Блек Році», «Мости біля Токо-Рі» та «Молодий душею». А одного разу, якраз наприкінці отих двох дивовижних місяців, жінка в скляній будці, яка продавала їм квитки, поцікавилася в матері, чому її маленький хлопчик не в школі, і мати їй відповіла: «А не пішли б ви в сраку, жіночко? Стуліть писок і дайте мені здачу».
1.4
Спершу була квартира в Ньюарку, про яку він не пам’ятав нічого, а потім був будинок в Мейплвуді, який його батьки купили, коли йому було три роки, а тепер, шість років потому, вони знову перебиралися до значно більшого будинку з протилежного боку міста. Фергюсон не розумів цього. Той бідинок, в якому вони жили, був бездоганно хорошим будинком, більш ніж адекватним помешканням для родини лише з трьох людей, і з якого ж це дива його батькам здумалося взяти на себе клопіт збирати всі свої пожитки й перебиратися на таку коротку відстань, тим більше, що ніхто їх до цього не примушував? Це мало б сенс, якби вони переїжджали до іншого великого міста чи іншого штату, як, скажімо, дядько Лью та тітка Міллі чотири роки тому, коли вони перебралися до Каліфорнії, але чому ж міняти будинки в одному й тому ж самому місті, якщо не переїжджати до іншого?
А тому, що ми можемо собі це дозволити, відповіла його матір. Бізнес його батька розвивався успішно, і у них з’явилася тепер можливість жити на ширшу ногу. Фраза «жити на широку ногу» наштовхнула Фергюсона на думку про грандіозний європейський палац в стилі вісімнадцятого століття, де в мармуровому залі збираються герцоги з герцогинями в білих напудрених перуках, а також пані та панове в розкішному шовковому вбранні; вони стоять з мереживними хусточками в руках, жартують і сміються. А потім, розвиваючи цю тему далі, Фергюсон уявив у тому натовпі своїх батьків, але в старомодних костюмах вони виглядали сміховинно, абсурдно та гротескно. І він сказав: «Одне лише те, що ми можемо собі це дозволити, іще не означає, що ми мусимо його купляти. Наш будинок мені подобається, і я гадаю, що ми маємо в ньому лишитися. Якщо ми маємо