на Гауаї, чи на Гаваї?». «На Гаваї», відповідає дідок, не зморгнувши оком. «Дякуємо», кажуть йому містер та місіс Хупер. «Та нема за що», відказує дідок.
Подальші випуски були опубліковані в квітні та вересні того ж року, кожен наступний кращий за попередній, принаймні, так запевняли Фергюсона його батьки та родичі, але з його шкільними приятелями сталося інакше, бо після успіху першого номеру, який мав у його класі шалений успіх, наступні призвели до певних непорозумінь і навіть ворожнечі. Замкнений світ п’яти- та шестикласників керувався жорстким кодексом правил і так само жорсткою соціальною ієрархією, і Фергюсон, проявивши ініціативу й випустивши «Хрестоносця на бруківці», тобто, насмілившись створити щось на рівному місці, сам того не бажаючи, вийшов за межі, встановлені чинним кодексом. В цих межах хлопці могли самоствердитися двома способами: успіхами в спорті або в мистецтві бешкетництва. Хороші оцінки важили мало, мало важили навіть непересічний талант в образотворчому мистецтві чи в музиці, оскільки ці таланти вважалися вродженими рисами, біологічними характеристиками на кшталт кольору волосся чи розміру стопи, і тому мало пов’язаними з індивідами, які ці характеристики мали; вроджені таланти вважалися просто фактами природи, незалежними від людської волі. Фергюсон завжди був вельми вправним у спорті, і це давало йому змогу товаришувати з іншими хлопцями й уникати лихої долі парії. Бешкетництво його не цікавило, але його анархічне почуття гумору допомогло йому закріпити за собою репутацію хлопця, гідного поваги, навіть попри те, що він тримався осторонь від навіжених задерикуватих розбишак, які проводили свої вихідні за тим, що пхали до поштових скриньок вишні, розбивали лампочки на стовпах і робили непристойні телефонні дзвінки красивим дівчатам зі старших класів. Іншими словами, Фергюсону наразі вдавалося співіснувати з однокласниками, уникаючи надмірних труднощів, його хороші оцінки не вважалися ані плюсом, ані мінусом, а його чемний та неагресивний підхід до особистих стосунків захищав його від агресивності інших хлопців, і це означало, що битися навкулачки йому доводилося нечасто, і що постійних ворогів він собі не нажив. Але потім, за кілька місяців до того, як йому виповнилося одинадцять, йому спало на думку сотворити сенсацію у вигляді самвидавчої одноаркушевої газети, і раптом його однокласники збагнули, що Фергюсон – фігура більшого масштабу, аніж вони гадали, що насправді він був вельми розумним непересічним хлопцем, якому вистачило клепки провернути такий тонкий трюк, як «Хрестоносець», і тому всі двадцять два його однокласники витратили свої копійчані заощадження на придбання першого випуску, привітавши з прекрасною роботою і посміявшись над численними дотепними фразами, якими пістрявіли його статті. А потім прийшов уїк-енд, а за ним настав ранок понеділку, і про газету вже ніхто не говорив. Якби «Хрестоносець» так і завершив своє існування після першого випуску, то Фергюсону вдалося б уникнути