впіймати одного з них. Я розповіла їй про записку, яку вони підкинули у вівторок, ту, у якій було написано: «Перше попередження – С. К.», тому вона була насторожі. Цього разу вони подзвонили у двері чорного ходу, й Гільда відразу відчинила – вона саме мила посуд. Коли б не мокрі руки, вона б точно одного зловила, проте лише схопила за руку, коли той простягнув записку; але руки в неї були в милі і він вислизнув.
– А який він мав вигляд?
– Вона повідомила, що це міг бути карлик, однак на її думку, то був загримований хлопчисько. Драпанув, як дітвак, і їй здалося, що на ньому були короткі штани. Нова записка схожа на першу: «Друге попередження – С. К.».
– Вона у тебе? Після вечері я гляну.
Г’юберт, закінчивши телефонну розмову, повернувся до столу.
– Телефонувала Імоджен Біссел, – повідомив він. – Запрошує мене в гості. Сьогодні в неї збирається компанія.
– Г’юберте, – запитав батько, – ти знаєш когось із хлопців з ініціалами С. К.?
– Ні, сер.
– Ти добре поміркував?
– Авжеж. Мав знайомого на ім’я Сем Кроу, але я його вже рік не бачив.
– І що він був за хлопчик?
– Забіяка. Ми з ним у сорок четвертій школі навчалися.
– Він щось замишляв проти тебе?
– Навряд чи.
– Як думаєш, хто міг би займатися таким паскудством? Пригадай, можливо, хтось таки замислив щось проти тебе?
– Не знаю, тату. Гадаю, ні.
– Не подобається мені це, – задумливо протягнув містер Блер. – Припустімо, що це лише дитячі пустощі, але хтозна…
Батько замовк. Пізніше він ретельно вивчив записку. Літери були червоними, в кутку містилися намальовані череп та схрещені кістки, але, оскільки текст був надрукований на машинці, за почерком нічого визначити було неможливо.
Г’юберт тим часом поцілував маму і, хвацько начепивши кепі набакир, вийшов через кухню на ґанок, щоб, як завжди, зрізати шлях. Яскраво сяяв місяць; він на мить затримався на ґанку, щоб зав’язати шнурівку.
Якби він тільки знав, що цей телефонний дзвінок був пасткою, що телефонували зовсім не з будинку Імоджен Біссел, що говорила зовсім не дівчинка і що прямо за хвірткою в алеї тинялися розпливчасті химерні тіні, не став би він настільки граціозно і спритно зіскакувати зі сходинок, тримаючи руки в кишенях і насвистуючи відому пісеньку «Грізлі» посеред цієї, як йому здавалося, лагідної ночі.
В алеї його свист викликав найрізноманітніші почуття. Безіл вдало продемонстрував свій сміливий фальцет, зателефонувавши трохи раніше, ніж було потрібно, і «Колекціонери сенсацій» поквапилися, не встигнувши підготуватися як слід. Вони розподілилися. Безіл зайняв позицію за брамою Блерів; у гримі він був схожий на плантатора консервативних поглядів із Півдня. Білл Кампф, з довгими вусами, що кріпилися ниткою до його ніздрів, рухався до нього, ховаючись в тіні паркану. Ріплі Бакнер з густою, як у рабина, бородою, все ще перебував за сотню футів від обумовленого місця, адже намагався згорнути довгу мотузку. Ця мотузка була істотною деталлю їхнього плану; після тривалих