Кампфа, душа якого була більш раціональною, не долали жодні сумніви. За планом Г’юберта Блера слід було кинути в сміттєвий бак: його мозок вималював певну схему, якій він намірявся слідувати, хоч проти цього хлопчиська не мав нічого лихого. Він був простим хлопцем – мисливцем, так би мовити, – і, зачувши жертву, не вагаючись, переслідував її до переможного кінця, допоки та не перестане борсатися.
Та незрозуміла втеча Безіла змусила його припустити, що вийшов батько Г’юберта, тому Білл Кампф теж розвернувся й помчав провулком. Незабаром він наткнувся на Ріплі Бакнера, який без зайвих розпитувань про причини такої втечі з ентузіазмом приєднався до нього. Здивований, Г’юберт знову кинувся за ними. Та незабаром, махнувши рукою на це заняття, він на такій само шаленій швидкості повернувся додому.
Тим часом Безіл зрозумів, що його не переслідують, і, тримаючись там, де більше тіней, пішов назад до алеї. Ляку не було – він лише на якийсь час втратив спроможність діяти. На алеї ні душі: Білла та Ріплі наче вітром здуло. Зате він побачив, як містер Блер підійшов до задньої хвіртки, відчинив її, і, поглянувши туди-cюди, повернувся в будинок. Безіл підійшов ближче. З кухні долинала гучна розмова – хвалькуватий голос Г’юберта перекликався з переляканим місіс Блер, а дві служниці-шведки заходилися від нестримного сміху. Затим крізь відчинене вікно він почув голос містера Блера, який говорив у телефонну слухавку:
– Покличте, будь ласка, начальника поліції… Шефе, це Джордж Пі Блер… Шефе, тут у нас орудує зграя шибеників…
Безіл блискавично метнувся геть, на ходу зриваючи з себе фальшиві плантаторські вуса.
V
Імоджен Біссел, якій нещодавно виповнилося тринадцять, не звикла до нічних візитів. Цього разу вона коротала нудний та самотній вечір, розглядаючи рахунки за місяць, котрі хаотично лежали на столі матері, як раптом з передпокою долинули голоси Г’юберта Блера і його батька, які увійшли в будинок.
– Я вирішив, що його краще провести, – говорив матері Імоджен містер Блер. – Схоже на те, що сьогодні в нашому провулку орудує зграя шибеників.
Місіс Біссел ніколи не гостювала у місіс Блер, тому була неабияк здивована цим несподіваним візитом. Їй навіть спало на думу, що це – незграбний привід зав’язати знайомство, вигаданий містером Блером заради його дружини.
– Отакої! – вигукнула вона. – Впевнена, Імоджен буде рада побачитися з Г’юбертом… Імоджен!
– Ці лиходії, очевидно, підстерігали Г’юберта, – говорив далі містер Блер. – Однак він не дасть плюнути собі в кашу, змусив їх тікати!
Проте я не наважився відпустити його до вас самого.
– Звісно! – погоджувалася місіс Біссел. Проте їй не йшло до тями, з якого це дива Г’юберт узагалі вирішив заявитися до них в гості? Він був, звичайно, доволі приємним юнаком, але за останні три дні Імоджен провела в його товаристві більш ніж достатньо часу. Правду кажучи, місіс Біссел розсердилася, і її