миттєво відреагував Безіл; але його зіпсований настрій позначився і на жарті, що не мав жодного успіху, хоча кілька хлопців і підхопили його кілька разів, віддавши йому належне.
Безіла охопив відчай, проте через густі сутінки облік Імоджен почав набувати нового, незнаного шарму. Від природи він був романтиком й вже встиг надати їй безліч чеснот. Тепер він ненавидів її за байдужість, однак вперто стримів поруч, плекаючи марну надію, що йому ще вдасться запримітити дещицю того бурхливого захвату, який так бездумно розчинився за день.
Із вдаваною жвавістю Безіл звернувся до Маргарет, але та відповідала йому неохоче. З темряви вже долинув батьківський голос, який кликав когось додому. Його охопила паніка; блаженні години літнього вечора добігали кінця. Коли хлопці розступилися, щоб пропустити перехожих, йому вдалося відвести вбік Імоджен, яка не дуже цього бажала.
– Я приніс його, – прошепотів він. – Тримай. Чи можна провести тебе додому?
Вона розгублено зиркнула на Безіла. Її долоня механічно стиснула перстеник.
– Що? Взагалі-то, я пообіцяла Г’юберту, що він мене сьогодні проведе додому. – Побачивши вираз обличчя Безіла, вона вийшла зі свого гіпнотичного стану і додала з легким докором: – Я бачила, як ти кудись тікав із Маргарет Торренс, коли тільки-но прийшла на подвір’я.
– Нісенітниця. Я просто збігав по перстеник.
– Ні, ти тікав! Я вас бачила!
Її очі стежили за Г’юбертом Блером. Той знову надів роликові ковзани й, мов африканський шаман, який повільно занурює плем’я в гіпнотичний транс, взявся виконувати ритмічні підскоки й оберти на носаках. Безіл ще щось пояснював і доводив, та Імоджен відвернулася і пішла. Хлопець безпорадно поплентався за нею. Із темряви долинали нові голоси, що кликали дітей додому, та вимушені відгуки з усіх боків.
– Уже йду, мамо!
– За хвилинку буду, мамо!
– Мамо, можна мені ще п’ять хвилин?
– Мені час повертатися! – вигукнула Імоджен, – уже майже дев’ята!
Помахавши рукою й байдуже всміхнувшись Безілу, вона рушила вздовж вулиці. Біля неї так і хизувався Г’юберт: виробляв різноманітні трюки, описуючи навколо неї запаморочливі піруети.
Лише через якийсь час Безіл помітив, що до нього звертається хтось із дівчат.
– Що? – мимоходом перепитав він.
– Г’юберт Блер – кращий хлопець у місті, а ти – пихатий індик! – з глибоким переконанням повторила Маргарет Торренс.
Його очі жевріли страдницьким подивом. Маргарет наморщила свій носик й, на суворий батьківський поклик, понесла свою персону через дорогу. Безіл провів її поглядом. Потім провів поглядом фігури Імоджен та Г’юберта, що зникли в темряві за рогом. І тієї миті з розпеченого неба пролунав низький гуркіт грому, а ще за мить на листя, залите світлом ліхтаря, впала перша крапля дощу, скотившись прямо на тротуар до його ніг. Цьому дню судилося закінчитися зливою.
ІІІ
Почалася злива. Безіл змок до нитки, поки