оженитися з Байбою. Хоче, щоб вона переїхала до Істада. Хоче все змінити й перебратися з квартири на вулиці Маріяґатан до своєї власної оселі. Десь у передмісті. З гарним садом. Нехай це буде дешевий будиночок, але в такому стані, щоби вдалося самотужки впоратися з ремонтом. Мабуть, варто купити пса, про якого Курт віддавна мріяв.
Про ці сподівання на майбутнє він поговорив із Байбою того понеділкового вечора, коли в Істаді знову задощило. Здавалося, це продовження розмови, яку він подумки вів ще в Римі. Розмовляв із Байбою, хоча її не було поруч. Кілька разів заговорив уголос. Звичайно ж, цього не міг не помітити батько, що брів поряд під спекотним сонцем. Отож і спитав, ущипливо, хоча й доволі приязно, кому з них двох на старість голова туманіє.
Байба зразу ж узяла слухавку. Курт відчував, що вона рада. Розповівши про свою відпустку, він повторив запитання, що вже поставив кілька місяців тому. Якусь мить між Ригою й Істадом мандрувала тиша. Тоді Байба відповіла, що думала про це. Вона й далі сумнівається – ні більше, ні менше.
– Приїдь сюди, – сказав Курт. – Це не телефонна розмова.
– Гаразд, – пообіцяла вона. – Приїду.
Вони не уточнили часу зустрічі. Про це умовляться пізніше. Байба працювала в Ризькому університеті й завжди йшла у відпустку відповідно до запланованого графіка. Поклавши телефонну трубку, Курт був майже певен, що в його житті починається нова фаза. Байба таки приїде і вийде за нього заміж.
Цієї ночі він довго не міг заснути. Кілька разів вставав із ліжка, підходив до вікна на кухні й стояв, вдивляючись у завісу дощу. На думку спало, що на новому місці бракуватиме ось цього самотнього ліхтаря, що вигойдується від вітру.
Хоча він пізно заснув, та прокинувся рано-вранці. Вже кілька хвилин по сьомій припаркував машину біля поліційного відділка й під дощем та вітром поспішив до будинку. Увійшовши у свою кімнату, Валландер вирішив негайно переглянути об’ємисту документацію справи про крадіжки автомобілів. Що довше зволікати, то більше тяжітимуть нехіть і лінь. Повісивши куртку на стілець для відвідувачів, щоб висохла, він зняв із полиці майже півметровий стос документації слідства. Саме почав упорядковувати папки, коли хтось постукав у двері. Напевно, це Мартінсон. Валландер гукнув, щоб той увійшов.
– Коли тебе нема, вранці я завжди приходжу першим, – сказав Мартінсон. – Відтепер я знову другий.
– Я скучився за своїми машинами, – відповів Валландер і тицьнув пальцем у завалений папками стіл.
Мартінсон тримав у руці якийсь папірець.
– Вчора я забув дати тобі ось це, – пояснив він. – Ліза Гольґерссон захотіла, щоб ти глянув на цей папір.
– Що це таке?
– Ось візьми та й прочитай. Як знаєш, люди вважають, що ми, поліцаї, маємо висловлювати свою думку геть про все.
– Це нам дали на розгляд?
– Ніби так.
Здивувавшись, Валландер зиркнув на колегу. Той рідко давав невизначені відповіді.