змін. Особливо, коли йшлося про складні стосунки з розпливчастою грізною марою, що звалася громадськістю. Ота громадськість загрозливо нависала як над начальством, так і над рядовими поліцаями й відзначалася яскравою рисою – віроломністю. Остання з ліку спроба догодити цій марі полягала в тому, щоби перед нею відкрити й зробити доступнішою всю поліційну систему Швеції. Ніхто не знав, як це здійснити. Начальник Державного поліційного управління по всіх усюдах розіслав свою тезу, що поліція має бути на видноті. А що досі ніхто ніколи не чував про невидиму поліцію, то годі було втямити, як далі служити згідно з цією проповіддю нової віри. Раніше патрулі ходили пішки, а тепер деякі з них пересіли на велосипеди. Так видніше. Але, мабуть-таки, начальник мав на увазі не фізичну, а духовну видноту. Звідси очевидно випливало, що здуто пилюку із давньої ідеї зближення поліції з народом. Відкрита, близька до народу поліція – ці слова стелилися мило і м’яко, як подушка під головою. Однак ніхто не міг пояснити, як узгодити оновлену ідею з тим фактом, що у Швеції набирає розмаху злочинність і коїться дедалі більше жорстоких злочинів. У всякому разі нова стратегія передбачала, що треба знайти час на те, щоб висловитися про доцільність назви «Друзі сокири».
Курт вийшов із кімнати. Принісши чашку кави до свого кабінету, він замкнувся на ключ і заглибився в неосяжні матеріали слідства. Було важко зосередитися, весь час приходила на гадку розмова з Байбою попереднього вечора. Але таки вдалося присилувати себе до роботи. За кілька годин він переглянув документи й дійшов до місця, на якому зупинився перед поїздкою до Італії. Тоді Курт зателефонував до колеги в Гетеборгу, з яким співпрацював у цій кримінальній справі, щоб поговорили про деякі її моменти. Розмова закінчилась о дванадцятій, і Валландер зголоднів. Дощ не припинявся. Валландер сів у машину й поїхав пообідати в одному з ресторанів у центрі міста. О першій повернувся на роботу. Щойно сів на стілець, задзвонила Ебба з приймальні.
– До тебе прийшли, – повідомила вона.
– Хто?
– Його прізвище Тюрен. Хоче поговорити з тобою.
– Про що?
– Здається, хтось там зник.
– А чи не міг би з ним побалакати хтось інший?
– Він каже, що хоче мати справу тільки з тобою.
Валландер глянув на розкладені папки. Не таке вже це нагальне діло, щоб через нього не було як прийняти за яву про зникнення.
– Пошли його до мене, – сказав він, поклавши слухавку.
Він відчинив двері й почав прибирати папки зі стола. Підвівши очі, побачив незнайомого чоловіка на порозі, зодягненого в комбінезон із емблемою фірми ОК. Він увійшов, і в кімнаті запахло машинною олією та бензином.
– Знаю, що добрий з вас поліцай, – озвався Свен Тюрен.
По говірці можна було розпізнати, що це уродженець західної частини Сконе, звідки походив і сам Валландер.
– У нас таких більшість.
Відповідь Свена Тюрена здивувала поліцая.
– Ви ж знаєте, що це не так. Свого часу я побував під арештом за дрібнички й побачив чимало поліцаїв, що нікуди не годились.
Ці