зможеш відгризти безумство від свого єства. Отож він жував ці пута й міг ясно мислити. На нього напали. Його зв’язали й поклали на підлозі. Два рази чи то щодня, чи то щоночі чутно якесь скрипіння поряд. Чиясь рука в рукавичці розтуляє йому рота і вливає туди воду. Тільки воду, доволі холодну. Рука бере за щелепи міцно, але не брутально. Згодом вона вставляє в рот трубочку. Він смокче теплуватий суп, а тоді залишається один у темряві й тиші.
На нього напали, його зв’язали. Під ним бетонна підлога. Хтось підтримує в ньому життя. Мабуть, це вже тиждень тягнеться. Не втямиш, чому й навіщо. Напевно, сталася помилка. Яка помилка? Навіщо вкладати людину на підлозі й тримати в темряві? У голові крутиться думка: божевілля корениться в переконанні, яке він не наважується визнати. Що це не помилка. Що ось це жахіття призначено саме для нього, не для когось іншого. І чим воно закінчиться? Такий кошмар, можливо, триватиме цілу вічність, а він ніколи не дізнається, в чому річ.
Щодня чи щоночі його двічі напоюють водою і супом. Також двічі тягнуть за ноги до отвору в підлозі. З чоловіка зняли штани та труси, на ньому тільки сорочка. Коли справить потребу, його відтягують на попереднє місце. Нема чим підтиратися. Та й руки зв’язані. Навколо нього тхне.
Нечистотами. І парфумами.
Чи є тут хтось напахчений? Може, це жінка, що хотіла купити троянди? А може, це просто дві руки в рукавичках? Руки, що тягнуть його до отвору в підлозі. І слабкий, майже непомітний запах парфумів, що стоїть після годування та справляння потреби. Звідкись оті руки і пахощі та й взялися.
Звичайно ж, він пробував говорити з цими руками. Десь там мали б бути вуста. І вуха. Хай там хто виробляє таке з ним, а мав би вислухати сказане. Щоразу, відчувши дотик рук на обличчі та плечах, він старався розпочати розмову. По-всілякому – то благав, то погрожував, то говорив спокійно й розсудливо, по суті справи.
«Є ж на світі якесь право, – доводив він, то крізь сльози, то у гніві. – Його має кожна людина, навіть зв’язана. Це право знати, чому її позбавили всіх прав. Якщо його відібрати, то весь світ обернеться в безглуздя».
Він не просився на волю. Хотів лише дізнатися, чому його ув’язнили. Нічого більш. Хоча б тільки почути відповідь на це запитання.
Так і не дійшло до відповіді. У цих рук не було тіла, вуст і вух. У розпачі він кричав і ридав. Руки на те не зважали. Нічого не змінювалося. Трубочка в роті та слабкий запах різких пряних парфумів.
Чоловік передчував свій кінець. Єдине, що підтримувало в ньому життя, – ненастанне жування шнурків. За не менш як тиждень він подужав тільки надгризти їх тверду поверхню. Однак тільки в тому він вбачав який шанс на порятунок. Він виживав жуючи. Якби не пішов тоді до крамниці по букет троянд, то за тиждень уже б повертався з подорожі. А зараз ходив би в глибині кенійського пралісу з орхідеями й тішив би душу прекрасними ароматами. За тиждень мав би повернутися. Якщо вийде інакше, то Ваня Андерссон занепокоїться. Якщо досі не занепокоїлася. Є ще одна обставина, яку не варто нехтувати. Туристичне агентство